Зазвичай індійські космічні програми не надто часто потрапляють до поля зору. Наприклад, протягом останнього року можна згадати лише дві помітні новини – перший комерційний запуск на новій ракеті-носії LVM3 (замовлення OneWeb) і розпливчатий натяк, що “Роскосмос” розглядає можливість постачання в Індію гасово-кисневих РРД закритого циклу РД-191 (їх версія під індексом РД-181 поки ще використовується у США на Antares 230/230+).

Та й за кількістю запусків Індія не перебувала серед лідерів, на відміну від США чи Китаю – у 2013-2022 роках на її рахунку 46 запусків (тут ще серйозно нашкодила пандемія коронавірусу, коли через неї у 2020-2021 роках здійснили лише по два запуски щороку). Але скидається на те, що цей спад в індійській космонавтиці може виявитися затишшям перед новим великим циклом активності.

Останнім часом в Індії приділяють максимум уваги питанням оновлення та розширення ракетного парку, який недавно складався лише з двох ракет-носіїв – PSLV (Polar Satellite Launch Vehicle), яку можна підготувати у чотирьох різних варіантах, та GSLV MkII (Geosynchronous Satellite Launch Vehicle). Кілька років тому з’явилася LVM3 (Launch Vehicle Mark III), яка спочатку мала індекс GSLV MkIII, але пізніше її перейменували, щоб уникнути плутанини з GSLV MkII – адже конструктивно це зовсім різні ракети.

Зараз в ISRO планують поступово відмовитися від гептилових ракет-носіїв – вже є успіхи у створенні воднево-кисневих РРД (використовують на верхніх ступенях GSLV MkII та LVM3), триває праця над гасово-кисневим РРД закритого циклу SCE-200 (проєктна тяга 185 т). Є різні варіанти можливого використання SCE-200 – від глибокої модернізації LVM3 (заміна «гептилового» ступеню L110 з двома Vikas сумарною тягою 160-165 т на «гасовий» SC120 з одним SCE-200, що дозволить підняти максимальну вантажність LVM3 з 8 до 10 т) до проєкту універсальної ракети-носія ULV (Unified Launch Vehicle), яка в залежності від типу та кількості різних прискорювачів може виводити на орбіту від 4,5 т до 15-20 т вантажу.

Зараз індійці остаточно прийшли до висновку, що їм потрібний парк легких ракет-носіїв (до тонни вантажу на орбіту) – як показує світовий досвід запусків в останні роки, для виконання багатьох замовлень можливості ракет класу PSLV або GSLV MkII виявилися надмірними. У 2022 році дебютувала SSLV (Small Satellite Launch Vehicle), яка складається з трьох твердопаливних ступенів і розгінного блоку VTM (Velocity Trimming Module). З її допомогою можна вивести до 300 кг вантажу на сонячно-синхронну орбіту або 500 кг на низьку земну орбіту.

Перший запуск 7 серпня 2022 року був невдалим – відмова одного з датчиків і помилка в системі керування призвели до того, що апарати не вийшли на розрахункову орбіту та швидко згоріли в атмосфері (перигей становив лише 76 км). Зате друга спроба склалася успішно – 10 лютого 2023 року SSLV вивела на орбіту три апарати (індійські EOS-07 і AzaadiSAT-2, американський Janus 1). Цього року запланований мінімум ще один запуск на SSLV – ISRO влітку готується запустити орбітальну обсерваторію X-ray Polarimeter Satellite вагою 480 кг. Крім того, вже не раз з’являлися повідомлення, що на SSLV можуть запустити також американські апарати BlackSky Global.

Також триває процес залучення приватних команд з їх проєктами легких ракет-носіїв. Відомо, що Skyroot Aerospace працює над проєктом ракет сімейства Vikram, які можуть стати безпосередніми конкурентами для SSLV (слід враховувати, що Small Satellite Launch Vehicle є розробкою ISRO). Конструктивно Vikram дуже подібний на SSLV – теж має три твердопаливних ступені плюс верхній ступінь із чотирма малими гідразиновими РРД Raman (для версії Vikram I, яка повинна виводити до 290-480 кг на орбіту).

Пізніше планується серйозна модернізація, за підсумками якої Vikram II повинен отримати новий верхній ступінь (вже з метаново-кисневим РРД), після чого вантажність ракети становитиме 400-595 кг. Додатковою версією стане Vikram III – той же Vikram II, але з легкими твердопаливними прискорювачами (розрахункова вантажність до 560-815 кг). Поки що Skyroot Aerospace торік в листопаді встиг протестувати суборбітальну ракету Vikram S з твердопаливним двигуном. Очікується, що перший орбітальний запуск Vikram 1 може відбутися або наприкінці 2023 року, або вже у 2024 році.

Про те, наскільки Індія зацікавлена в легких ракетах-носіях, свідчить один факт – в ISRO узялися до будівництва нового космодрому. Як відомо, з 1979 року використовується Satish Dhawan Space Centre в Шрихарикоті (на березі Бенгальської затоки), звідки здійснювали всі запуски. Тепер розпочинається будівництво Kulasekharapatnam Spaceport, який буде розташований практично біля найпівденнішої точки півострова Індостан – приблизно на 600 км південніше від Satish Dhawan Space Centre.

Причина наступна – зі Шрихарикоти складно запускати супутники на полярну орбіту, бо у випадку прямого запуску на південь ракета-носій проходитиме точно над Шрі-Ланкою. Доводиться запускати за “вигнутою” траєкторією, з більшими витратами пального. Якщо для середніх ракет-носіїв PSLV, GSLV і LVM3 це не критично (їх потужності вистачає на такий додатковий маневр), то для легких ракет подібна траєкторія зазвичай призводить до зменшення корисного навантаження. А новий Kulasekharapatnam Spaceport орієнтований в першу чергу саме на легкі ракети-носії та дозволить здійснювати пуски на полярні орбіти за найкоротшою траєкторією.

Якщо переглянути плани ISRO на 2023-2024 роки, можна відшукати чимало цікавого. По-перше, влітку 2023 року очікується запуск  Aditya-L1 – першого індійського апарату для дослідження Сонця (з виходом на гало-орбіту в точці Лагранжа L1 системи Сонце-Земля).

По-друге, готується місія Chandrayaan-3 (м’яка посадка на Місяць в районі Південного полюса), яка стане спробою повторити попередню, частково успішну місію Chandrayaan-2 (у 2019 році вивели орбітальний апарат на навколомісячну орбіту, але посадковий апарат зазнав аварії). Скоріш за все, Chandrayaan-3 стартує або в другій половині 2023 року, або на початку 2024 року.

По-третє, є ще програма пілотованих польотів Gaganyaan, про яку останнім часом багато хто встиг забути. Відомо, що весною 2023 року (квітень-травень) заплановані випробування системи аварійного порятунку (місія TV-D1) – космічний корабель за допомогою прискорювача L40 від ракети-носія GSLV MkII (двигун Vikas тягою 75 т) буде скерований на висоту до 15 км, де відбудеться імітація аварійного переривання польоту.

Наприкінці 2023 року очікується місія TV-D2 – великий суборбітальний політ корабля (знову з використанням прискорювача L40). У випадку успішного завершення цієї серії випробувань вже у 2024 році може відбутися орбітальний політ космічного корабля Gaganyaan – перший з двох випробувальних польотів у безпілотному режимі (на модернізованій версії ракети LVM3, яка повинна отримати окремий індекс HLVM3, тобто Human Launch Vehicle Mark III).

Так що протягом найближчих двох років насправді варто частіше позирати у бік Індії!