У травні 2024 року Земля пережила найсильнішу геомагнітну бурю з часів «гелловінських» подій 2003-го. Сяйва тоді світили над широтами, де їх не бачать десятиліттями, а GPS-приймачі сільськогосподарської техніки посипались просто в полі. Супутники зафіксували ще одну річ: зовнішній пояс Ван Аллена раптово втратив величезну кількість високоенергетичних електронів. Сінчжі Люй із колегами опублікували в AGU Advances перший повний розбір того, куди вони поділися.
Пояси Ван Аллена — тороїдальні кільця навколо планети, де магнітосфера тримає в пастці електрони й протони, переважно принесені сонячним вітром. Сильна буря перекроює магнітосферу, і динаміка цих частинок змінюється за години — саме тому супутникові оператори стежать за поясами не з академічної цікавості. Механіка швидких втрат електронів під час найекстремальніших бур досі лишалася туманною, бо самі такі бурі трапляються раз на кілька десятиліть.
Масштаб просідання команда виміряла за даними японського супутника Arase, а потім прогнала подію 10–11 травня через модель VERB, яка відтворює динаміку радіаційних поясів. Винними виявилися два вже відомі процеси. Екранування магнітопаузою виносило електрони назовні й випускало їх у відкритий космос, а локальне хвильове розсіювання скидало їх усередину, у верхню атмосферу. Який з них домінував — залежало від ділянки магнітного поля.
Модель повторювала реальні екстремальні втрати лише тоді, коли початок різкого зовнішнього перенесення майже точно збігався зі сильним стисненням магнітосфери, а хвильове розсіювання вступало в гру вже після нього. Розтягни ці події хоч трохи в часі — і симуляція дає зовсім не той пояс, який побачив Arase.
Стандартні моделі перенесення електронів, на яких тримається прогноз космічної погоди, такого тісного зчеплення не відтворюють. Тепер є подія, під яку їх можна калібрувати — і травневий супершторм 2024-го, який отримав назву «Gannon», ще довго буде еталонним тестом для всіх нових версій.