Гуркотом, вогнем та густими клубами порохового диму, ракети сповістили про свою появу, та про те, що вони докорінно змінять цей світ, в тому числі і бойові дії. І хоч вони асоціюються з винахідодами вже сучасного світу, насправді вони мають довгу та розгалужену історію. Cаме про бойове використання ракет ми зараз і поговоримо.

Коли точно була запущена перша ракета, невідомо. І час від часу з ракетами намагаються асоціювати китайські “Вогняні стріли”, які винайшов Юе Іфан в 969 році, але насправді мова йде про звичайні стріли з порохом в якості запалювальної суміші. Більше того згідно з дослідженням Джозефа Нідема, ракети не могли існувати до 12-го століття, оскільки рецепти пороху наведені в відомому китайському військовому трактаті “Зібрання найбільш важливих воєнних методів” в 1044 році, не підходять для виготовлення ракет. Тож на даний момент вважається що перше використання військових ракет відбулось монголами, в 1245 році на річці Цяньтан під час навчань. Також відомо що з 1376-го року, корейці розробили та використовували власні ракети які мали назву Сінкічон – Божествені стріли, а вже в 1409 році двома корейськими вченими Ї До та Чой Хе Сан була створена Хвача – перша в світі система залпового вогню.

Поступово, через низку воєн, ракети розповсюдились по Близькому Сходу і потрапили до Європи. Між 13 та 15 століттям було всього два суттєві удосконалення: англійський монах Роджер Бекон удосконалив склад пороху, а француз Жан Фруассар придумав запускати ракети з трубок, що давало кращу точність, але широкого застосування не отримало. У 16 сторіччі, військовий інженер з Трансільванії Конрад Хаас написав книгу, в якій описав багатоступінчасті ракети, пілотовані польоти, використання різних типів палива, включаючи рідке, дельтаподібні стабілізатори та дзвоноподібні сопла. Його ідеї втілив у життя баварський виробник феєрверків Йоханн Шмідлап, який створив і успішно випробував перші в історії людства дво- та триступінчасті ракети в 1590-1591 р. Ці винаходи були детально описані в книзі “Велике мистецтво артилерії” польсько-литовського генерала Казимира Семеновича, виданої в 1650 роц,і яка стала підручником для артилеристів на наступні два століття. І загалом, всі ці відкриття, ніяк не вплинули на військове використання. Більше того – наступний технічний прорив в ракетобудівництві, відбувся в Індії, і лише в 18 сторічі.

В 1792-гому році, правитель Майнсурії, Типу Султан також відомий як Тигр Майсура, написав військове керівництво під назвою “Фатхул Муджахіді” якому судилось змінити світ. Він перший почав виробляти корпуси ракет з заліза. Так, зараз це звучить дивно, але майже 600 років, ракети переважно виготовляли або з паперу, який скручувався у багатошарові трубки і потім просочувався смолою, або з бамбуку, або з дерева.

Натомість більша міцність корпусу залізних ракет, витримувала більший тиск, і завдяки цьому ракети почали летіти не тільки на більшу відстань – до двох кілометрів, але й вибухали з більшою потужністю, при тому корпус ракети, сам створював уламки. Типу Султан розробив і ввів штатну структуру ракетників, як регулярних підрозділів армії. 200 ракетників були штатно придані кожній майсурськії бригаді, і входили в ракетний корпус з 1200 бійців, пізніше, під час третьої Англо-Майсурської війни, корпус був розгорнутий до 5000 особового складу. Більше того – на відміну від попередніх років, майсурськіх ракетників навчали запускати свої ракети під кутом, що розраховувався по діаметру циліндра корпуса ракети, та відстані до цілі, що значно покращило купність ракетних обстрілів, а значить і їх ефективність.

Полковник Бейлі, британський офіцер, в подробицях описував руйнування та хаос викликаний ракетами, коли його полк зіткнувся з армією Типу Султана 5 квітня 1799 року:

«Місце стоянки знаходилося у верхній частині пологого схилу, біля підніжжя якого, на протилежному березі річки Кавері, височіла горда фортеця Серінгапатам, на відстані трьох миль, звідки вже починали стріляти з гармат величезного калібру, і нас так дошкуляли ракетні обстріли, що від цих ракет не можна було рухатися без небезпеки.

Ракетні та мушкетні обстріли з боку більш ніж 20 000 ворожих військ не припинялися. Град не міг бути густішим. Кожен спалах блакитних вогнів супроводжувався дощем ракет, деякі з яких потрапляли в голову колони, проходячи через її тил, викликаючи смерть і рани, жахливі рвані рани від довгих бамбукових палиць 6-9 метрів, які незмінно були прикріплені до них. У той момент, коли ракета проходить через тіло людини, вона продовжує під дією горючої суміші свій політ, таким чином, вбиваючи десять або двадцять осіб, поки горюча речовина, якою вона заряджена, не скінчиться. Крики наших людей від цієї незвичайної зброї були жахливі: стегна, ноги і руки, позбавлені плоті, з поламаними кістками що стирчать у стані з кожної частини тіла, були сумними наслідками цих диявольських машин руйнування».

---

На той час, через значний розвиток артилерії, та недосконалість ракет з слабкими корпусами, в Європі ракетна справа була майже закинута, аж до третьої Англо-Майсурської війни, коли ігнорувати потужність ракетної зброї вже було просто неможливо. Також свою роль відіграла поразка під час битви під Поллілуром – найтяжча поразка військ Британії, якій сприяло також випадкове знищення складу боєприпасів мансурійською ракетою. Тож коли пав Серінгапатам – головна фортеця Типу Султана, і британці виявили в її арсеналі 600 пускових установок, 700 справних ракет та 9000 порожніх ракет, їх дослідження було лише справою часу.

І тут прийшов час для Вільяма Конгріва – батька англійської ракетної програми.

Дослідивши майсурські ракети, а також ті що продавались на той час на ринках Лондона, він розробив ракети власної конструкції, які після вдалих випробувань 8 листопада 1806 були прийняті на озброєння. До речі про випробування – британці вирішили не витрачати даремно час, і в якості “полігону” обрали французьке місто Булонь, яке було обстріляно з моря – тож маємо ще й дату морського використання ракет.

З відстані 2 км місто півгодини обстрілювалося 3-фунтовими ракетами. Усього їх випустили 200 штук. У звіті про випробування написано:
…Приблизно за півгодини було випущено близько 200 ракет. Противника охопили цілковите замішання і здивування – по нам не було зроблено жодного пострілу у відповідь, – а через десять хвилин після першого пуску з’ясувалося, що місто охоплено вогнем…

Точних збитків, завданих обстрілом місту, не зафіксовано, оскільки французький уряд побоювався паніки в лавах армії та серед цивільного населення і встановив сувору цензуру на інформацію про напад на місто. Лорду Лодердейлу , який прибув через кілька днів після обстрілу в місто, заборонили виходити на вулицю, а коли його зі свитою везли через Булонь, то в кареті заздалегідь завісили всі вікна — така велика була завдана ракетами шкода.

Загалом Конгрів зробив кілька важливих нововведень – ракети вироблялись з листового заліза, мали металевий піддон з пусковим хвостом що вкручувався по середині ракети, та були стандартизовані за калібром – 3-фунтові, 6-фунтові, 12-фунтові та 32-фунтові. Це збільшило дальність польоту ракет від 2000 до 3000 метрів, в залежності від калібру, та значно збільшило точність польоту ракет, хоч вона і залишалось доволі низькою, проте для задач які ставились перед ракетними військами, їх вистачало, а враховуючи простоту у використані, мобільність та значний психологічний ефект, вони були серйозним конкурентом для польової артилерії, особливо в таких задачах, як бомбардування міста. В 1807 році, відбулась подія що стала “зоряним часом” для ракет Конгріва – бомбардування Копенгагена, що відбулось під час наполеонівських війн.

В ході наполеонівських війн, Данія дотримувалися нейтралітету, проте вона мала великий військово-морський флот здатний перекрити доступ через протоку Зунд в Балтійське море що могло б ускладнити положення антинаполеонівської коаліції, значні володіння у вигляді Норвегії і Шлезвіг-Гольштейна, а також армію що була зосереджена по південному кордоні з Пруссією з тим, щоб протистояти вторгненню Наполеона, якщо таке розпочнеться.

У січні 1807 року майбутній прем’єр-міністр Роберт Дженкінсон заявив у Палаті лордів , що їм отримано секретні депеші про те, що флоти Португалії та Данії готуються взяти участь у бойових діях на боці Наполеона. Різноманітність вказівок на виступ Данії на стороні французів, що готується, переконала в необхідності нападу на Копенгаген лорда казначейства Спенсера Персеваля. Міністр закордонних справ Каннінг намагався запобігти бойовим діям, пропонуючи Данії союзницькі відносини та захист з боку британської ескадри з 21 корабля. Французький міністр Талейран , своєю чергою, вимагав від датчан відмовитися від нейтралітету і збройної підтримки французької армії, погрожуючи інакше направити завоювання Гольштейна маршала Бернадота.

Таким чином, датський уряд опинився між двома вогнями. Отримавши відмову данців від передачі свого флоту до «депозиту» англійському уряду, британці та ганновірці висадилися 14 серпня на острові Зеландія і розбили загін датської армії біля міста Кёге . За кілька днів генералу Велслі вдалося взяти Копенгаген в оточення.

---

З 2 по 5 вересня англійський флот здійснював артилерійський обстріл датської столиці: 5000 залпів у першу ніч, 2000 залпів у другу ніч та 7000 – у третю. При цьому загинуло щонайменше 2000 цивільних жителів столиці, було зруйновано кожну третю будівлю, оскільки ракети Конгріва, що мали запальну дію, через що в місті постійно спалахували нові і нові пожежі. Тоді ж в світовій історії з’явилося і нове явище – превентивна війна – війна яку починають, вважаючи, що майбутній конфлікт неминучий, і основна мета якої – випередити агресивні дії з боку противника.

У більш тривалій історичній перспективі ці події призвели до появи “Примари копенгагенського бомбардування” яке не залишало німецьких стратегів, які навіть у XX столітті зазнавали так званий “Копенгагенський комплекс” – страх раптового нападу британського флоту на військово-морські бази Німеччини і “превентивного” знищення німецького флоту, що в свою чергу призвело до відомої нам тактики ведення війни.

Подальше використання ракет та їх зовнішня простота, приносила все більше проблем. Їх зносило вітром, вони вибухали на старті через неналежне зберігання та порушеня правил поводжень з ними, а оскільки зазвичай польову артилерію не брали, або брали обмежений боєкомплект до неї, розраховуючи на ракети – вони отримали дурну репутацію серед військ, які поступово почали повертатись до звичної артилерії. Проте ракети раз за разом дводили свою цінність – наприклад під час “Битви народів” під Лейпцигом 1813 року, британці силами всього лише однієї ракетної батареї, змогли зупинити наступ “СтароЇ гвардії” і здатися в полон саксонську дивізію – 3000 бійців, 19 гармат.

Проте якнайкраще вони все ж таки підходили для морського використання в якості озброєння невеликих кораблів, які бомбардували порти та міста.Так наприклад в 1814 році ними обстрілювали форт Мак-Генрі протягом 25 годин. І хоча цей обстріл і не задав особливої ​​шкоди, проте видовище було настільки жахливе, що пізніше американський поет Френсіс Скотт Кі написав про «червону заграву ракет»:

Червоні відблиски ракет, розриви бомб у повітрі,

Цілу ніч доводили, що наш прапор ще там —

О! скажи, чи майорить цей усіяний зірками прапор

Над землю вільних і домом хоробрих?

Пізніше ця поема стала основою для гімну США прийнятому в 1931 році.

Після наполеонівських війн, ракети Конгріва прийняли на озброєння в арміях росії , Пруссії, Нідерландів, Швеції, та інших держав. У ході Опіумних воєн британський флот та збройні сили Ост-Індської компанії успішно застосовували ракети проти скупчень військових джонок китайського флоту, як і проти фортів на узбережжі Китаю.

В 1844 році відбувся новий етап еволюції ракет – британський винахідник Вільям Хейл запатентував нову форму ракетного сопла, в якому частина газів виводилась через додаткові сопла, що змушувало ракету обертатись навколо продольної вісі і завдяки цьому видалив напрямну з конструкції. Це покращило точність, стабільність польоту при вітрі, зробило і ракети компактніше та більш зручними для перевезення.

Ракети Хейла вперше було використано армією Сполучених Штатів у мексикано-американській війні 1846–1848 років. Також британська армія експериментувала з ракетами Хейла під час Кримської війни, хоча офіційно їх прийняли на озброєння в 1867 році. Загалом ракети стрімко застарівали і програвали артилерії, і в 1880 році, були остаточно зняті з озброєння програвши казнозарядним, нарізним гарматам.

---

Початок першої світової війни, показав одразу ряд новітніх проблем армій, в тому числі нестачу зброї усіх типів, і ракети знов з’явилися на полі бою. Але, в переважаючій більшості, в ракетобудівництві відбувся неймовірний занепад і мова йшла навіть не про ракети Конгріва не кажучи вже про ракети Хейла. На землі ракети використовувались переважно як сигнальні, і навіть бойові виготовляли напів кустарним методом з картону, і знову повернулись до використання дерев’яної направляючої. Зміни могли відбутись хіба що в новоствореному роді військ – військовій авіації.

Перші досліди військового застосування повітряних куль для спостереження за ворожими арміями відзначалися ще в кінці 18-го століття. Надалі спостережні аеростати використовувалися в американській громадянській війні між північчю та півднем, франко-прусською, російсько-турецькою, російсько-японською та іншими війнами.

Але найширше поширення цей засіб візуальної розвідки набув у роки Першої світової війни, чому сприяв її позиційний характер. Десятки аеростатів висіли на довгих тросах по обидва боки лінії фронту. І від досвідчених очей повітряних спостерігачів, озброєних потужними біноклями, не міг сховатися жоден рух у радіусі багатьох кілометрів. Отримані відомості відразу передавалися польовим телефоном на землю, після чого по квадрату, де зазначалося посилення ворожої активності, завдавала удару артилерія. Балони піднімалися з таким розрахунком, щоб їх не могли дістати зенітки супротивника. І саме тому одним із перших і найважливіших завдань військовою авіацією, стала боротьба з цим «всевидячим оком».

Поки літаки ще не несли вогнепальної зброї, першим засобом такої боротьби були протиаеростатні стріли — важкі загострені металеві стрижні зі стабілізатором, які льотчик аероплана, що пролітав над ворожим балоном, висипав зі спеціальної скриньки або просто з мішка. Стріли дірявили оболонку, викликаючи витік газу та змушуючи аеростат спуститися. Але ця зброя виявилася неефективною, оскільки потрапити, хоча б, декількома стрілами в балон було дуже непросто, а навіть у разі успіху, дірки від них швидко заклеювалися наземною командою, після чого аеростат підкачували воднем з газгольдера, і всього через пару годин аеростат що зазнав атаки, знову піднімався в повітря.

Встановлення кулеметів теж не вирішила проблеми, оскільки пробоїни від куль усувалися так само легко і швидко, як і від стріл. Потрібна була нова зброя, яка не просто змушувала б аеростат спуститися на короткий час, а призводила до повного його знищення. І на початку 1916 року така зброя з’явилася. Лейтенант французького флоту Ів П’єр Гастон Ле-Прієр запропонував спалювати балони ракетами, здатними підпалити водень, яким наповнювалися аеростати і дирижаблі.

Ракета Ле-Прієра була картонною трубкою довжиною трохи більше півметра із запресованою пороховою шашкою — двигуном і загостреним металевим наконечником, здатним проткнути оболонку аеростата. Збоку до ракети кріпилася довга дерев’яна рейка – хвіст, що служила для стабілізації в польоті. Ці рейки при зарядженні вставлялися в пускові установки – прості металеві трубки діаметром 25 міліметрів, які кріпилися з нахилом до міжкрилових стійок винищувачів-біпланів. Зазвичай винищувач ніс по шість-вісім ракет, пілот здійснював наведення за допомогою найпростішого рамкового прицілу або просто на око.

Максимальна дальність польоту ракети становила приблизно 450 метрів, але двигун повністю вигоряв на відстані 100-120 метрів, а далі снаряд летів за інерцією. Саме ці 100-120 метрів і вважалися ефективною дистанцією застосування ракет, де вони могли з гарантією підпалити ворожий аеростат. Така мала далекобійність загрожувала льотчику ризиком зіткнення з об’єктом, що атакується, у разі запізнення з виходом з атаки. Крім того, його літак могло зачепити обривками тканини, що розлітаються, при вибуху водню аеростату, що для літаків того часу було вкрай небезпечно.

Тим не менш, навесні 1916 року перші партії ракет були виготовлені у французьких майстернях і встановлені на літаки «Ньюпорт-16», які таким чином стали першими в світі літаючими ракетоносцями. 22 травня після короткого тренування пілотів ракетні винищувачі вперше пішли в бій. Експеримент увінчався повним успіхом, французькі льотчики в одному бойовому вильоті за кілька хвилин спалили ракетами п’ять із шести німецьких прив’язних аеростатів, які здійснювали спостереження на фронті в районі Вердена, а самі не втратили жодного літака. Цей тріумф призвів до швидкого та широкого поширення ракет Ле-Прієра у французькій винищувальній авіації. Вже за місяць такі ракети з’явилися в англійців, а ще за два місяці — у росіян. Невдовзі й німці, захопивши трофейний «Ньюпор» із ракетними установками, скопіювали цю зброю.

Проте доволі швидко протидію було знайдено – коли спостерігачі помічали наближення до аеростату винищувачів супротивника, стартові команди за допомогою механічних лебідок спішно підтягували балони до землі. Швидке вертикальне переміщення зі швидкістю 5-6 метрів на секунду збивало з прицілу ворожих льотчиків, до того ж, аеростатні позиції стали прикривати зенітними батареями та кулеметами, а екіпажі аеростатів також стали брати із собою в кабіну ручні кулемети, що ще більше ускладнило завдання атакуючих.

В результаті до кінця 1917 ефективність ракетних атак проти аеростатів помітно знизилася, а втрати атакуючих винищувачів, навпаки, зросли. Крім того, кулемети отримали трасуючі та запальні кулі, які остаточно вирішили результат протистояння між аеростатами та аеропланами на користь останніх. У 1918-му випуск некерованих авіаційних ракет повсюдно припинився, і ця зброя знову пішла в забуття. Цікаво відзначити, що ідею авіаційних ракет подібного призначення висунув ще 1912 року директор Путилівського заводу. Зробивши розрахунки, він переслав свою пропозицію військовому міністру, а той передав до однієї з відомчих комісій, члени якої, подумавши, відповіли: “Установка повітряних ракет на аероплани для стрільби по аеропланах та кавалерії через відсутність аналогічних винаходів в інших країнах та недостатню технічну досконалість ракет є передчасною”.

---

Проте в 1920 роботи все ж таки розпочались, і на Ржевському артилерійському полігоні було створено Реактивну лабораторію, яку у червні 1928 року перетворили на Газодинамічну (ГДЛ). 3 березня 1929 року її співробітники здійснили пробний пуск ракети на бездимному пороху, а через 2 роки були готові осколкова РС-82 та осколково-фугасна РС-132. Простота та легкість пускових установок, а також відсутність віддачі відкривали можливість їх застосування на літаках. Після необхідних доопрацювань у грудні 1937 р. 82-мм реактивні снаряди були прийняті на озброєння, а в 1939 році, відбулося перше бойове застосування ракет під час боїв за Халхін-Гол. Простота та надійність конструкції, призвела до того що на базі ракет РС-82 та РС-132 пізніше було створено цілу низку машин, починаючи від зенітних пускових установок залпового вогню на шасі автомобіля ЗІС-5 – фактично першої в світі ракетної системи ППО, до широко відомої БМ-13 “Катюша”.

В 1942 році, радянська система БМ-13 стала основою для розробки німецького 8 cm Raketen-Vielfachwerfer (Ракетен-Фільфахверфер), при тому якщо пускова установка була скопійована майже повністю, та самі ракети зазнали суттєвих змін – чотири стабілізатори були встановлені під кутом 1,5 градуси, що надавало ракеті обертання навколо своєї продольної осі, значно підвищуючи купність стрільби, а також перероблена головна частина та детонатор, дали більшу надійність на спрацювання. Загалом німецька ракета виявилася вдалішою, ніж її радянський прототип при цьому незрозуміло, чому їх випустили в мізерній кількості.

Проте ніхто не зробив для розвитку німецького ракетобудівництва, стільки як французький інженер Рене Лорен. В 1910 році в журналі «Aérophile», Рене Лорен описав апарат, який він назвав «Повітряна торпеда» і який був попередником сучасних засобів ураження з дистанційним керуванням. Він заклав дуже продуману основу (за розрахунками на рівні розвитку техніки) першого в історії реактивного снаряда з дистанційним керуванням – напрямок руху витримувавався за допомогою гіроскопа, а висота польоту при цьому відстежувалася за допомогою барометричного висотометра. У 1918 року у «Aérophile» він навів теоретичне обґрунтування для уряду Франції крилатого реактивного снаряда з масою вибухової речовини 200 кг, призначеного для бомбардування Берліна, проте на його роботи не звернули особливої уваги. Через 25 років його ідеї на досконалішому технічному рівні були реалізовані в нацистській Німеччині для атаки Лондона крилатими ракетами Фау-1.

Ще в 1931 інженер Пауль Шмідт розробив ефективний пульсуючий повітряно-реактивний двигун, отримавши в 1933 державну підтримку Міністерства авіації Німеччини. У 1934 році Георг Маделунг і Пауль Шмідт запропонували міністерству авіації Німеччини «літаючу бомбу», що приводиться в дію ПуВРД Шмідта. Прототип бомби Шмідта не відповідав вимогам Міністерства авіації Німеччини, особливо через низьку точність, дальність і високу вартість. В оригінальній конструкції Шмідта двигун розміщувався у фюзеляжі, як у сучасного реактивного винищувача, на відміну від Фау-1, в якому двигун розташовувався над боєголовкою та фюзеляжем. Перший політ Фау-1 відбувся 10 грудня 1942 року, при тому її одразу запускали з літака, під що вона і створювалась.

У 1943 році проводилися унікальні пілотовані випробування літака-снаряду Фау-1 для перевірки систем стійкості повітря на різних режимах, роботу яких конструктори не могли розрахувати теоретично. Для цієї мети на одному з екземплярів було змонтовано шасі, обладнано кабіну пілота та мінімально необхідний комплекс систем управління. Але місце пілота виявилося настільки малим, що в ньому могла поміститися лише людина дуже невеликого зросту та габаритів, тому на роль випробувача була запропонована Ханна Райч з її жіночою невеликою статурою та невеликою вагою. У ході польотів нею було виявлено низку дефектів, які вимагали подальшого вдосконалення конструкції Фау-1. В процесі доробок, було вирішено запускати Фау-1 з наземних пускових площадок, оскільки вважалось недоцільним займати під пуски бомбардувальники, яких і так не вистачало.

13 червня 1944 перші V-1 були запущені в напрямку Лондона, проте жоодна з дев’яти ракет, запущених 12 числа, не досягла Англії, а 13 числа це вдалося лише чотирьом. Наступна спроба розпочати атаку сталася в ніч з 15 на 16 червня, коли 144 ракети досягли Англії, з яких 73 влучили в Лондон, а 53 влучили в Портсмут і Саутгемптон. Враховуючи що бойова частина містила 850 кілограм вибухівки Amatol 52A+ пошкодження були масштабними, і тому пускові площадки та виробництво Фау-1 стало пріоритетною ціллю. Проте, незважаючи на це, обстріли ФВу-1 тривали аж до 29 березня 1945 року.

Загалом, до 29 березня 1945 року, 10 492 Фау-1 було запущено по Англії; 3200 впали на її території, з них 2419 досягли Лондона, викликавши втрати в 6184 людей убитими та 17 981 пораненими. Тим самим, на кожну ракету, що досягла Лондона, припадало 10 загиблих або поранених лондонців. У місті було зруйновано близько 23 000 будівель та до 100 000 отримали різні ступені ушкоджень. Також атакам Фау-1 піддавалися Портсмут , Саутгемптон , Манчестер та низка інших британських міст. У останні місяці війни німці посилено атакували літаками-снарядами важливі центри Західної Європи — Льєж, Антверпен, Брюссель та Париж. До кінця війни німці виготовили близько 25 000 одиниць Фау-1.

Близько 20% ракет відмовляли під час запуску, 25% знищувалися британською авіацією, 17% збивалися зенітками , 7% руйнувалися при зіткненні з аеростатами загородження, проте не зважаючи на все це – за співвідношенням «вартість/ефективність», Фау-1 була досить ефективною зброєю (на відміну від більш дорогої балістичної ракети Фау-2 ). Вона була дешевою і простою, могла вироблятися і запускатися масово, не вимагала навчених пілотів і в цілому, навіть з урахуванням значних втрат літаків-снарядів від протидії англійців, збитки, що завдавалися ракетами, було більше витрат на виробництво, власне, ракет.

Повністю зібрана Фау-1 коштувала всього 3,5 тисячі рейхсмарок — менше 1 % від вартості пілотованого бомбардувальника з аналогічним бомбовим навантаженням. Слід також враховувати, що протидія ракетним обстрілам вимагала від британців значних зусиль, залучення безлічі зенітних гармат, винищувачів, прожекторів, РЛС і військовослужбовців, і в результаті значно перевищувало за вартістю самі задіяні ракети, навіть без урахування нанесеної останніми шкоди.

Ось і вся історія еволюції ракет від перших “Вогняних стріл” — і до сучасного їхнього вигляду. Набувши оптимальної форми, військові ракети в подальшому розвивалися лише технологічно.

Підписатись на автора у Facebook

Підтримати збір автора на машини