Наднові – кінцевий етап еволюції деяких зірок. Найчастіше подібна доля чекає на зорі спектрального класу В — короткоживучі гарячі (з температурою поверхні 10-30 тис. ⁰К) світила з масою, що перевищує сонячну в 3-40 і більше разів.

Наднова характеризується майже миттєвим яскравим спалахом, при якому світність зірки підвищується на 4-8 порядків (10 000 – 100 000 000 разів, на 10-20 зоряних величин) з подальшим порівняно повільним згасанням.

При цьому в навколишній простір викидається величезна кількість речовини, що буквально змітає все на своєму шляху. Крім того, завдяки багаторазовому зростанню блиску наднові, нехай і рідко, можуть спалахувати на земному небі яскравими об’єктами, іноді видимими навіть у денний час, чому є кілька історичних свідчень.

Викинута і розпорошена внаслідок вибуху речовина найчастіше згодом утворює туманність. Залишки зоряної матерії, зосереджені під впливом гравітаційних сил, найчастіше формують компактний об’єкт — пульсар, нейтронну зірку чи чорну діру.

Найчастіше основним елементом, присутнім у хмарі, утвореній після спалаху, є водень – елемент, що переважає у зовнішній оболонці зірки-попередника наднової.

Проте зовсім недавно астрономи звернули увагу на об’єкт 2013ge, наднову, що спалахнула в галактиці NGC 3287, видимій для нас у сузір’ї Лева на відстані майже 15 мегапарсек від Землі. Характерною особливістю цієї події був аномально малий вміст водню у спектрі випромінювання.

Подальші спостереження та дослідження, що проводилися за допомогою телескопа Габл, показали, що наднова, що спалахнула, є компонентом подвійної зоряної системи, а відсутність водню в слідах спалаху – наслідком того, що він був поглинений зіркою-компаньйоном, що пережила вибух «сусідки».

Вчені і раніше припускали, що масивні зірки найчастіше не самотні, а є компонентами кратних гравітаційно пов’язаних систем, і нове дослідження, проведене вченими Наукового інституту космічного телескопа в Балтіморі, підтвердило цю гіпотезу. Як показало комп’ютерне моделювання, за час, що передує вибуху, зірка-компаньйон поступово поглинула водневу оболонку 2013ge, що і спричинило такий невластивий характер спектру спалаху.

Отримані дані дають можливість астрономам по-новому поглянути на еволюцію зір. Насамперед, вони дозволяють припустити, що зірки-компаньйони наднових — звичайне явище у Всесвіті. Крім того, процеси, що передують спалаху і ведуть до перенесення маси між зірками, швидше за все, впливають не тільки на зірку – попередника наднової, а й на її компаньйона. Швидше за все, вони роблять більш ймовірним і його спалах у вигляді наднової. Що, своєю чергою, дає нам потенційно дуже цікаві об’єкти для спостереження залишків наднових: парні нейтронні зорі.

Як відомо, парні нейтронні зорі через деякий час часто зазнають злиття з утворенням чорної діри. Це викликає утворення гравітаційних хвиль – «брижів» в самому фундаментальному і, вважалося, непорушному просторі-часі.

Вперше гравітаційні хвилі виявили за допомогою Лазерного інтерферометра Гравітаційно-хвильової обсерваторії (LIGO). Їхнє виявлення було блискучим підтвердженням передбачення Альберта Ейншейтна, зробленого майже сто років тому, і послужило потужним поштовхом до поглиблення нашого розуміння законів світобудови.

Нове дослідження, своєю чергою, послужить матеріалом для нових теорій і гіпотез, що дозволяють крок за кроком розширювати наші знання Всесвіту.

Джерело