Уявіть: ніс закладений, смак притуплений, а ви намагаєтеся зробити ковток води на висоті 400 км над Землею. Для екіпажу МКС це буденність.
Ковтання не залежить від гравітації — люди спокійно ковтають лежачи, астронавти їдять і п’ють на орбіті. Але це одна з найскладніших дій, які виконує тіло: понад 30 м’язів і кілька нервів мають спрацювати в чіткій послідовності, а дихальні шляхи — закритися за частку секунди, щоб їжа не пішла в легені. Сотні разів на день, і ніхто цього не помічає.
Гравітація в цьому процесі непомітно допомагає. На Землі вона збирає слину в роті й проштовхує їжу зі стравоходу вниз після кожного ковтка. У невагомості рідини в тілі дрейфують до голови — звідси набряклі обличчя, закладені носи й відчуття хронічної застуди, з яким астронавти повертаються. Змінюється й тиск навколо рота та горла.
Закладений ніс тягне за собою ланцюжок, який мало хто зв’язує докупи: він вбиває нюх, а нюх — це більша частина смаку. Їжа здається прісною, до того ж їй бракує звичних текстур, того самого хрускоту. Астронавти їдять менше, ніж планувалося, і втрачають вагу. А харчування тримає м’язову силу, імунітет і здатність ясно думати — усе те, що в польоті й так під ударом.
Слина теж страждає: зсув рідин, зневоднення та зміни стресової реакції організму б’ють по слинних залозах. А вона ж зволожує рот, розм’якшує їжу, формує з неї цілісний грудок і захищає зуби. Хто мав сухість у роті, знає — крекер на смак як пісок. На Землі це незручність. У дорозі на Марс, де політ туди й назад із перебуванням на поверхні займе два-три роки, а найближча лікарня за сотні мільйонів кілометрів, це вже інша розмова.
Від тюбиків з пюре меню встигло дорости до тортильй, гострого коктейлю з креветок, макаронів із сиром і брауні з вантажівок. Наступний крок — 3D-друкована їжа з підлаштованою текстурою, фактично та сама логіка, за якою в лікарнях годують людей із порушенням ковтання. Тільки цього разу пацієнт летить на іншу планету.