А з лідерами — ціла низка країн, більш чи менш дружніх, а то й суперницьких, і ще ціле розмаїття приватних космічних компаній. І цього разу, схоже, вони збираються там отаборитися. Учасники гонки обіцяють, що на Місяці з’являться бази — постійно заселені замки під зорями.
Сама ідея місячної бази, хоч якою фантастичною вона може здаватися, не нова. Але цього року NASA під керівництвом адміністратора Джареда Айзекмана буквально засипало публіку сміливими анонсами. Якщо все піде за планом — а лише на старті він, імовірно, коштуватиме десятки мільярдів доларів, — на Місяці будуть дрони, роботизовані посадкові апарати, супутники зв’язку й атомна електростанція; будуть тераріуми з рослинами й датчики місячотрусів; будуть механічні розвідники, що шукатимуть воду в кратерах.
Перші пілотовані місії на поверхню Місяця, які США наразі планують почати 2028 року, зосередяться на дослідженнях і технологічних експериментах. Але задум у тому, щоб десь у 2030-х дійти до етапу, коли там з’являться житлові модулі для тривалого перебування, а довкола них — мережа наукових станцій, підприємства з видобутку й переробки ресурсів і посадкові майданчики для кораблів. «Це буде величезна територія», – каже Карлос Гарсія-Галан, керівник програми місячної бази NASA. За його словами, загалом вона займатиме «сотні квадратних» кілометрів.
Безперечно, рушієм цих зусиль є національне суперництво. КНР має майже ідентичні плани збудувати на Місяці власну базу. І першість тут важлива, бо саме «переможець» визначатиме правила гри. Чим, власне, є Місяць? Мілітаризованим форпостом? Промисловим центром? Дикою природою, яку треба вивчати й берегти?
Утім, летіти туди варто й з інших причин. Супутник Землі зберігає первісні породи, які містять підказки про те, як формувалася вся Сонячна система. Місячна поверхня, над якою майже немає атмосфери, — ідеальне місце для телескопів, здатних зазирнути в найдавніші епохи Всесвіту. Зворотний бік Місяця був би «фантастичним місцем для вивчення далекого Всесвіту», каже Йозеф Ашбахер, генеральний директор Європейського космічного агентства. До того ж запускати ракети з поверхні Місяця з його слабким тяжінням енергетично набагато вигідніше, ніж із Землі, тож відправляти астронавтів — чи роботизовані апарати — далі Сонячною системою стане значно простіше. «Місяць критично важливий. Він стане сходинкою для польотів далі — тобто на Марс і ще далі», – каже Ашбахер.
Та щоб ці сміливі задуми втілилися в життя, доведеться виконати страхітливо великий обсяг роботи. Розлога місячна база має бути безпечною для астронавтів, які в ній житимуть: захищеною від падіння астероїдів, безперервної космічної радіації, гострого як бритва місячного пилу й виснажливих перепадів температур. Вона також мусить бути певною мірою самодостатньою, щоб пережити зміни політичної кон’юнктури і щоб її утримання не коштувало руйнівних сум. Для цього доведеться навчитися використовувати ресурси Місяця, аби підтримувати роботу бази, — а в ідеалі й заробляти на ній. А ще знадобляться автономні роботи, які зможуть будувати, обслуговувати й розширювати базу навіть тоді, коли їхніх господарів-людей поруч немає. «Це майже як починати цивілізацію з нуля», – каже Саймон Міддлбург, співдиректор Інституту ядерного майбутнього (Nuclear Futures Institute) Бангорського університету в Уельсі.
Якщо припустити, що ці початкові труднощі вдасться подолати, то за кілька десятиліть — скажімо, до 2100 року — наші перші місячні бази можуть вирости з ледь помітних споруд у сяйливі міста, можливо, не надто відмінні від тих, що їх уявляли письменники й сценаристи всього світу. «Сьогодні це наче наукова фантастика, яку ми дуже хочемо перетворити на реальність», – каже Гарсія-Галан. Чи вдасться це комусь?
Місяць — надзвичайно ворожа місцина для облаштування табору. Загалом денна температура там може перевищувати 120 °C, а вночі опускатися нижче –130 °C. Поверхня, відкрита космічному вакууму, постійно опромінюється канцерогенною радіацією, і в неї часто влучають метеороїди. А вулканічний пил там липкий і їдкий — він нищить обладнання й забиває легені.
На жаль, південний полюс Місяця, куди цілиться NASA, ще суворіший. Агентство хоче збудувати базу саме там, бо в тамтешніх кратерах, які ніколи не освітлює Сонце, ймовірно, ховаються запаси водяного льоду — цінніші за золото. Очистьте його — і зможете поливати рослини й напувати астронавтів; розщепіть на кисень і водень — і матимете повітря для дихання та ракетне паливо. Але температура в цих кратерах може опускатися нижче –245 °C, що робить їх одними з найхолодніших місць у відомому Всесвіті. А на поверхні поза цими западинами астронавти 14 діб купалися б у пекучому сонці, а потім стільки ж тривала б морозна ніч.
Проте витрачати на безпеку можна лише обмежені кошти. «Усе зводиться до прийнятного ризику загибелі», – розмірковував про деякі з цих небезпек Філіп Мецгер, дослідник у галузі космічної інженерії з Флоридського космічного інституту. – «Що ми можемо розумно пережити, не розоривши банк?»
Температура — одна з найпростіших проблем. Матеріалознавство пройшло довгий шлях, і є безліч металів, керамік, пластиків, композитів і сплавів, які витримують шалені перепади температур. Радіатори не дають обладнанню перегрітися, а нагрівачі вберігають батареї від передчасної смерті. Астронавти теж цілком добре виживають у своїх хитромудрих скафандрах, але ця технологія показала себе лише під час коротких виходів. Поки незрозуміло, як довго таке спорядження зможе працювати в настільки бурхливих умовах.
Космічна радіація, яка здатна сіяти хаос в електроніці й запускати ракове ділення клітин, значно підступніша. І, як пояснює Стюарт Джордж, фізик Космічного центру імені Джонсона NASA в Х’юстоні, вона буває двох неприємних різновидів.
Перший — галактичні космічні промені, які сиплються на Місяць майже безперервно. «Їх породжують наднові, злиття нейтронних зір — усе таке», – каже Джордж. А оскільки атомні ядра, протони й електрони, з яких вони складаються, рухаються зі швидкостями, що становлять значну частку швидкості світла, ці космічні промені мають колосальну кінетичну енергію, тож легко пробивають тонкий захист (скажімо, металеву стінку). «А ще вони мають таку звичку: важчі іони дробляться в цьому захисті й утворюють вторинні частинки», – каже Джордж. Тобто якщо екран занадто тонкий, астронавти за ним отримають напрочуд велику дозу опромінення.
Далі — Сонце. Воно, може, й підтримує життя на Землі, але без товстої атмосфери нашої планети й магнітного «міхура», які стають йому на заваді, тих, хто ходитиме Місяцем, час від часу накриватимуть його напади: сонячний спалах (сплеск різних видів випромінювання) або викид корональної маси (залпи намагніченої плазми). «Під час програми Apollo знали: якщо великий сонячний спалах станеться, поки екіпаж на Місяці, зберегти людям життя не буде жодної змоги», – каже Мецгер. У екіпажу могла розвинутися гостра променева хвороба, і за кілька днів астронавти загинули б.
Спосіб пережити потужний сонячний спалах чи викид корональної маси простий: «Повернутися в житловий модуль, де більше захисту», – каже Джордж; найкраще — у спеціальне сильно екрановане «штормове укриття», по суті товстостінний бункер. Проблема в тому, що астронавти можуть бути поза базою — скажімо, за кермом ровера за багато кілометрів від неї. Викидам корональної маси потрібні від кількох годин до кількох днів, щоб дістатися околиць системи Земля — Місяць, а сонячні спалахи долають цю відстань менш ніж за годину. І вчені поки не вміють моделювати Сонце настільки добре, щоб попереджати завчасно. «Усі наші можливості прогнозувати сонячні бурі перебувають приблизно там, де прогнозування погоди [було]… у 50-х і 60-х», – каже Джордж.
Що ж до пробивних галактичних космічних променів, то уникнути їх можна лише одним способом — помістити між астронавтами й небом багато речовини, можливо, місячних порід. «Будувати житлові модулі під землею», – каже Кріс Драєр, директор з інженерії Центру космічних ресурсів Гірничої школи Колорадо. Один із варіантів — облаштувати житло в лавових трубках, природних порожнистих вулканічних тунелях, які розплавлена порода утворила мільярди років тому. Поки що NASA не згадувало про плани зробити свою місячну базу підземною, але, можливо, доведеться, якщо агентство хоче врешті отримати невелике місячне місто.
Радіація обмежує час, який астронавт може провести на поверхні Місяця за все життя: за оцінками фахівців, загалом це щонайбільше близько двох років, далі ризик для здоров’я стає надто високим. На жаль, це не все, чим їх зустріне космос. Коли астронавти Artemis II цього року облітали зворотний бік Місяця, вони бачили, як сріблястий ґрунт унизу освітлюють дивні спалахи. Це вибухами гинули дрібні метеороїди, що врізалися в місячну поверхню.
Землю від дрібніших космічних каменів, до приблизно 15 метрів у діаметрі, захищає сама природа: вони безслідно згоряють в атмосфері. «На Місяці такої розкоші немає», – каже Філіп Любін, фізик і дослідник планетарного захисту з Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі. Оскільки дрібні камені падають на планети й супутники значно частіше, ніж великі, Місяць постійно обстрілюють, по суті, крихітні космічні кулі. Вони легко можуть пробити скафандр або двигун місячного ровера.
Як захистити астронавтів від цього обстрілу? «Найпростіша відповідь — закопатися», – каже Ніколас Шмерр, планетний сейсмолог із Мерилендського університету. Зручно, що так само можна вберегтися й від радіації: насипати місячні породи на стіни бази або розмістити житлові споруди в лавових трубках.
Незручно інше: завжди є шанс, що прилетить більший астероїд. Навіть закопаним житловим модулям було б важко пережити удар 15-метрової брили — приблизно завдовжки з напівпричіп вантажівки.
Це не означає, що місячна база була б безпорадною перед більшими астероїдами. Планетарний захист за кілька десятиліть пройшов довгий шлях. Місія NASA DART продемонструвала, що астероїд можна відхилити, протаранивши його безпілотним апаратом, а передові експерименти в засекречених лабораторіях по всіх США свідчать, що ядерна бомба здатна відкинути заблукалий космічний камінь або повністю його випарувати. Ціла низка наземних і космічних телескопів, спеціально призначених вистежувати «вбивць», — як-от квартет здебільшого автоматизованих телескопів ATLAS і інфрачервоний телескоп NEO Surveyor, що невдовзі стартує, — також має на меті найближчими роками знайти 90% навколоземних астероїдів, потенційно здатних стерти з лиця землі ціле місто (тобто розміром від 140 метрів).
Усі ці засоби захисту діють і для Місяця. Але астероїди завбільшки 15 метрів настільки непомітні, що навіть найкращим телескопам NASA було б важко розгледіти їх за роки чи хоча б за місяці. Найімовірніше, їх уперше побачать незадовго до того, як вони мають упасти на місячну поверхню. І що тоді?
Цілком можна уявити на Місяці кілька схожих на турелі пускових установок, які завдяки слабшому тяжінню й відсутності повітря змогли б швидко випускати снаряди назустріч астероїду, що наближається. Влучиш досить сильно — і він розпадеться на уламки. Головне — стріляти, поки він якомога далі: «Якщо розбити щось на тисячу шматків, то на Місяць прийдеться тисяча ударів, – каже Любін. – Це може бути гірше, ніж дати йому влучити в одне місце».
Втратити базу через астероїд було б жахливо. Але значно імовірніше, що місячній базі загрожуватиме пил, який, на відміну від астероїдів, присутній усюди й завжди.
Вулканічні місячні породи, руйнуючись, перетворюються на гострі, електростатично заряджені, липкі, їдкі й абразивні частинки. Астронавти Apollo, які вдихали цей пил на Місяці, інколи страждали від дивної «місячної сінної гарячки», що подразнювала очі й легені. Той самий пил з тривожною легкістю роз’їдав усіляке спорядження. «Він руйнує ущільнювачі, шестерні, двигуни, скафандри, житлові модулі — усе, з чим стикається», – каже Джастін Сайрус, генеральний директор Lunar Outpost, компанії космічних технологій, яка постачає NASA один із місячних роверів для програми Artemis.
NASA вже розробило захист від цих темних уламків — електродинамічний пиловий щит, або EDS. Легкі електроди, з яких складається щит, можна наносити шарами на техніку, стіни й, можливо, навіть на скафандри; вони використовують протилежно спрямовані струми, щоб відкидати електрично заряджений пил. EDS творив дива під час лабораторних випробувань на Землі, а також продемонстрував свою протипилову «магію» на поверхні Місяця 2025 року в межах роботизованої місії, яку спонсорувало NASA.
Емі Фріц, яка досліджує способи боротьби з пилом у Космічному центрі імені Джонсона, каже, що EDS, імовірно, широко застосовуватимуть по всьому місячному житловому комплексу. Але розробляють і інші засоби проти пилу — зокрема щось на кшталт ролика для чищення одягу, натхненного шкірою гекона, і схожий на зброю з фантастики бластер, що працює на іонізованому азоті. Перший його струмінь нейтралізує заряд пилу й позбавляє його липкості, а другий здуває пил із поверхні.
Прикро, але що жвавішою ставатиме база, то більше буде пилу. Коли вона розростеться до розмірів невеликого міста, ракети мусять часто доставляти на поверхню Місяця вантажі й екіпажі. Кожен зліт і кожна посадка здійматимуть залп пилу в усі боки, засипаючи інфраструктуру бази. «Доводиться зважати на те, що щоразу тебе, по суті, обробляють піскоструменем», – каже Фріц.
За розрахунками Мецгера, навіть якщо посадкові майданчики розташувати за понад 900 метрів від бази, вистачить лише 10–20 злетів чи посадок, щоб серйозно пошкодити, скажімо, захисні покриття зовнішніх стін і обладнання зв’язку. Через якийсь час, каже він, «усе ламається».
Навіть якщо місячна база майбутнього буде частково заглиблена під землю, захищена від мікрометеоритів і космічної радіації й добре оснащена технологіями відштовхування пилу, робота там лишатиметься ризикованою для будь-якого астронавта. Стрибати з надприродною спритністю за тяжіння вшестеро слабшого, ніж на Землі, буде весело. Але «мікрогравітація шкідлива для людського організму», – каже Драєр. Можуть виникнути атрофія м’язів, серцево-судинні розлади, проблеми з диханням та імунодефіцити.
Радіація, можливо, теж завжди дошкулятиме мешканцям Місяця. Є й свідчення того, що хвороботворні мікроби можуть непомітно пробратися на борт космічних кораблів навіть після суворої стерилізації. Ці мікроби можуть поводитися інакше, ніж на Землі: експерименти в мікрогравітації (як справжній, так і змодельованій) свідчать, що деякі з них стають агресивнішими й частіше спричиняють хвороби. «Ми називаємо їх невидимим екіпажем», – каже Ліза Карнелл, директорка Відділу біологічних і фізичних наук NASA.
Сподіваючись знайти кращий спосіб захистити астронавтів, Карнелл очолила експеримент AVATAR (A Virtual Astronaut Tissue Analog Response — «відгук аналога тканин віртуального астронавта»), який полетів у місії Artemis II. У ньому використовували чипи розміром із флешку з клітинами серця, легень чи інших частин тіла, які можна було активувати, щоб вони працювали як мініатюрні органи. Раніше вчені застосовували технологію «органів на чипі», наприклад, щоб випробовувати нові ліки в жорстко контрольованих умовах. Для Artemis II команда Карнелл відправила чипи зі зразками кісткового мозку чотирьох астронавтів місії. Кістковий мозок виробляє червоні й білі кров’яні клітини, а також тромбоцити — тобто те, що впливає майже на весь людський організм. Тож спостереження за тим, як на нього діють космічна радіація й мікрогравітація, дасть Карнелл і її команді надзвичайно важливе розуміння того, як може змінитися біологія астронавтів на Місяці.
Перевага органів на чипі в тому, що їх можна виготовити для будь-якого астронавта й заздалегідь відправити в космос, щоб побачити, як органи саме цієї людини відреагують на космічний політ. Дослідники сподіваються, що дані таких чипів підкажуть медикам, яке профілактичне лікування чи які препарати допоможуть астронавтам у подорожі на Місяць.
Що ж NASA, найімовірніше, відправить у космос найближчим часом? «Мозкові органоїди», – каже Карнелл. Так, додає вона, звучить це дуже дивно. Але було б добре знати, як справжній мозок може відреагувати на кілька місяців перебування на Місяці, перш ніж люди почнуть там жити.
Гаразд. Вашу величезну місячну базу та її мешканців захищено — наскільки це взагалі можливо — від підступного місячного середовища. Але час астронавтів надзвичайно цінний, а люди — тендітні створіння. Не можна змусити їх тягати все на собі, а отже, будуєте ви крихітний місячний форпост чи невелике місто, вам знадобиться багато роботів. «Розбудова місячної бази в перші роки буде фактично на 99% роботизованою», – каже Гарсія-Галан із NASA.
Автономія буде присутня від самого початку. Нову версію місячного автомобіля NASA — Lunar Terrain Vehicle — можуть вести астронавти, які в ньому їдуть, але ним також можна керувати дистанційно з Землі (або з іншого місця на Місяці). Є також задуми додати модульні роботизовані маніпулятори, тягачі й вантажні транспортери — усе це ще на попередніх етапах планування.
Утім, протягом наступних кількох десятиліть нам, імовірно, знадобиться ціла армія роботів-виконавців: екскаватори, щоб копати місячні породи, з яких можна робити бетон і цеглу, а також інші роботи, щоб вирівнювати поверхні, копати траншеї, закладати фундаменти, мостити посадкові майданчики й насипати захисні вали від пилу, щоб базу не «обробляло піскоструменем» під час злетів і посадок. Навіть сонячні панелі й дроти потенційно можна виготовляти з місячних порід — це космічна компанія Blue Origin продемонструвала 2023 року в лабораторіях на Землі, використавши геологічний імітатор, створений відповідно до складу місячного реголіту.
Щоб живити цю армію роботів, знадобиться чимало енергії. Через двотижневі ночі сонячна енергетика тут непрактична. Окрім розмаїття ємних батарей, стійких до екстремальних температур, ядерна енергетика — мабуть, єдиний життєздатний варіант. Невеликий ядерний реактор розміром з автомобіль, заправлений буквально жменькою урану, міг би живити невелике селище десять років без перезаправлення. І хоча ще ніхто не випробовував ядерний реактор на Місяці, мало хто сумнівається, що NASA і Міністерство енергетики США зможуть створити робочу конструкцію — можливо, не надто відмінну від реакторів на атомних підводних човнах. Місячна база 2100 року, ймовірно, матиме кілька невеликих ядерних реакторів з автономним чи дистанційним керуванням, до яких — що дуже зручно — роботи, які розширюють базу, зможуть просто під’єднуватися для підзарядки.
Але, мабуть, найбільший знак питання на Місяці — вода, яка, за задумом планувальників, має забезпечувати астронавтів і йти на виробництво палива для запусків із місячної поверхні. За допомогою процесу, відомого як електроліз, — він використовує електрику, щоб розривати молекулярні зв’язки, — воду можна розщепити на кисень і водень, з яких обох можна виготовляти ракетне паливо. Отримувати їх у такий спосіб могло б бути набагато дешевше, ніж везти аж із Землі. А на додачу це стало б джерелом кисню для дихання.
Дані з орбіти показали, що на південному полюсі Місяця острівцями зберігається певна кількість води, але мало що відомо про те, скільки її насправді, у якій вона формі та наскільки легко її буде видобути. Чи будуть там де-не-де суцільні пласти льоду, які лишиться тільки викопати? Чи розсіяні кристали льоду, перемішані з кам’яними зернами, що вимагатимуть винахідливішого способу видобутку?
Вважається, що чимало місячної води ховається в глибоких темних кратерах на південному полюсі, де умови настільки екстремальні, що роботи можуть замерзнути, перекинутися чи втратити зв’язок із базою. «Як на мене, це найбільша перешкода», – каже Пол ван Сусанте, науковий керівник Лабораторії розробки технологій для планетних поверхонь Мічиганського технологічного університету.
Лабораторія ван Сусанте ганяє різних будівельних роботів у вакуумних камерах, що імітують місячні умови й заповнені аналогами місячних порід. Його команда брала участь у нещодавньому конкурсі NASA Break the Ice, де інженерам запропонували створити роботів для випробування різних способів видобутку таких порід. Одні команди використовували електричний відбійний молоток і ківш, інші — скребки, що знімали ґрунт шар за шаром. Слабке місячне тяжіння команди імітували за допомогою крана, який піднімав роботів і частково компенсував їхню вагу. Прогрес у цій галузі стрімкий. «Не скажу, що задачу розв’язано, але в нас є чимало шматочків пазла», – каже ван Сусанте.
Видобуток води буде лише частиною масштабної операції. «Коли ви її видобуваєте, вона не буде чистою. Її треба очищати», – каже Джессіка Аткін, космічна ботанікиня з Техаського університету A&M. Технологія для цього вже існує й чудово працює на твердій землі. Але в космосі ніщо не йде так, як очікуєш. «На Міжнародній космічній станції (МКС) є система очищення води, і вона відома тим, що її забруднюють мікроби», – каже Аткін.
Та якщо очистити воду достатньо добре — а на Землі цього легко досягти, тоді як у мікрогравітації, де рідини течуть дивніше, щось може піти не так, — ваша місячна база зможе набрати ходу. З ефективною системою переробки води база, де людей ставатиме дедалі більше, ніколи не страждатиме від спраги, — і, можливо, у вас навіть з’явиться місячна теплиця. На МКС уже успішно вирощували кілька їстівних рослин, зокрема салат, листову гірчицю, томати й перець. На жаль, місячний пил — жахливий ґрунт для городу: у ньому забагато алюмінію, а від поливу він утворює непроникну кірку. Але Аткін показала, що за допомогою грибів-добрив нут може рости в ґрунті, дуже схожому на вулканічну породу Місяця.
Мешканці місячної бази 2100 року здебільшого харчуватимуться готовими пакованими стравами, надісланими з Землі. Але з часом вони почнуть вирощувати частину власних овочів — імовірно, з неабиякою автоматизацією освітлення, поливу, підтримання вологості й інших умов середовища. Окрім нуту, там, можливо, буде й чимало місячних томатів. Вони були б бажаними не в останню чергу тому, що їх біоінженерно модифікували, щоб вони виробляли більше сполук під назвою антоціани, які, за даними деяких досліджень, можуть допомагати людям пом’якшувати пошкодження клітин, спричинені космічною радіацією.
Город на Місяці давав би не лише їжу, як свідчить недавній досвід МКС. Карнелл розповідає, що NASA нещодавно спіймало астронавтів на космічній станції на маленькій хитрості. Усі рослини там мають перебувати лише у своїх камерах для вирощування. Але «ми дізналися, що екіпаж потай забирав наш залишковий ґрунт, привозив власне насіння й висаджував свої маленькі, так би мовити, городики, ховаючи їх у своїх каютах», – каже вона.
Влітку 2026 року відбулися розмови, після яких NASA вирішило дозволити астронавтам вирощувати власні міні-городи будь-де на станції. «Деякі астронавти казали, що почувалися краще», – каже Карнелл. Природа й садівництво надзвичайно благотворно впливають на психіку тих, хто живе в тісних приміщеннях, що висять над Землею. Ще більшою мірою це стосуватиметься тих, хто житиме в лавових тунелях під поверхнею Місяця. «Цей людський фактор такий важливий», – каже вона.
Ніхто не тішить себе ілюзіями, що на шляху немає гори технологічних викликів. Марс, може, й пекельна діра, як висловилася 2021 року в The Atlantic письменниця Шеннон Стайрон, але й Місяць від нього не надто відстає. Це майже комічно загрозливе місце. Чимало в ньому заважає збудувати безпечну, самодостатню базу, якою керуватимуть роботи.
Після першого базового житлового модуля знадобляться десятиліття експериментів і вдосконалень на поверхні Місяця, щоб дійти до діючої місячної бази площею в сотні квадратних кілометрів. Але мало хто сумнівається, що, маючи досить часу й можливостей для спроб, людство своє візьме. «Це не нерозв’язна проблема», – каже Шмерр із Мерилендського університету.
Головною перешкодою, особливо на початкових етапах будівництва, може стати політична воля. NASA зараз кидає на цей проєкт усі ресурси, і агентство сподівається, що до кінця століття це увінчається невеликим місячним містом. Але чи збережеться така відданість за кількох американських адміністрацій? Чи підставить плече під ініціативу на чолі з NASA і міжнародна спільнота? NASA має «дуже амбітний план», – каже Юці Цянь, геолог-селенолог із Гонконзького університету. – «Нам треба за ним стежити». Ба більше, за його словами, «нинішній план виглядає надмірно амбітним». Агентство, наприклад, хоче встановити перший ядерний реактор на Місяці до 2030 року. (КНР у партнерстві з РФ хоче розмістити там власну атомну електростанцію приблизно 2035 року.)
«Такі проєкти — хоч вони й дуже захопливі та потенційно здатні змінити людство — першими відкладають або згортають», – каже Міддлбург з Інституту ядерного майбутнього. Курс NASA зазвичай змінюється, коли до влади приходить нова адміністрація, — часом різко.
Утім, кілька експертів поза NASA погоджуються, що принаймні зараз за місячною базою стоять очевидний розгін і політична воля. «NASA дуже чітко висловило, куди хоче рухатися, які [в нього] пріоритети, які амбіції і як воно хоче цього досягти, – каже Ашбахер з ESA. – Це було досить вражаюче».
Навіть якщо політична воля, що стоїть за проєктом на чолі зі США, збережеться протягом наступних десятиліть, для розширення за межі першої, компактної місячної бази знадобиться більше, ніж державне фінансування. «Щоб усе це стало самодостатнім, має з’явитися місячна економіка», – каже фахівець із космічних ресурсів Драєр. Можливо, її основою стане виробництво ракетного палива або видобуток на Місяці цінних матеріалів, який замінить аналогічні, але шкідливі для довкілля види діяльності на Землі. Але зовсім не ясно, наскільки цінною виявиться — чи не виявиться — місячна економіка.
Навіть очільник NASA Айзекман не вважає, що Місяць приноситиме великі гроші. «Я не знаю на Місяці нічого такого, що зараз було б простіше й дешевше видобути, виготовити, а потім доставити на Землю, ніж те, що ми можемо зробити тут, на Землі», – зауважив він ще в лютому. (Натомість він підозрює, що шлях до процвітання пролягатиме через видобуток металів на астероїдах.)
А що, як місячна база заслужить право на існування як місце для нових наукових досліджень? Ашбахер уявляє, що вона буде схожою на людські форпости в Антарктиді. Там, у місцях, які справді нагадують інший світ, учені-дослідники працюють серед блискучого безмежного льоду, щоб більше дізнатися про клімат нашої планети, її глибоке минуле та її витривалі форми життя. «Ми розуміємо планету Земля, вивчаючи такі віддалені місця», – каже він. Місяць дає схожу можливість. Які відкриття чекають на астронавтів у тих первісних лавових трубках? Що побачать на нічному небі місячні астрономи — без атмосфери й світлового забруднення, які б заважали, — чого не можуть побачити їхні колеги на Землі?
Як і в усіх космічних програмах, технології, розроблені там, нагорі, безсумнівно, доопрацюють для використання на Землі. А база на Місяці полегшить дослідження решти Сонячної системи. З технологічного, фізіологічного й психологічного погляду Місяць «є випробувальним полігоном для технологій, потрібних нам для Марса», – каже Гарсія-Галан з NASA.
Якщо прокрутити американсько-китайську гонку вперед, то, можливо, на південному полюсі Місяця 2100 року розкинеться кілька великих баз, якими керуватимуть різні геополітичні суперники. Можливо, він стане позаземною пороховою бочкою мілітаризованих територіальних амбіцій і шовінізму. А може, натомість перетвориться на міжнародний храм науки — і на найвищу мету для любителів пригод. «Навіть якщо країнам на планеті Земля важко домовитися між собою», – каже Ашбахер, щодо Місяця вони можуть поводитися інакше. «Я майже впевнений, що вони об’єднаються й подивляться, що ми можемо зробити разом і які проблеми можемо розв’язати». Зрештою, каже він, там, далеко від дому, «ви настільки залежите одне від одного».
Робін Джордж Ендрюс — відзначений нагородами науковий журналіст і доктор наук у галузі вулканології, мешкає в Лондоні. Регулярно пише про науки про Землю, космос і планети, автор двох книжок, які високо оцінили критики: Super Volcanoes (2021) і How to Kill an Asteroid (2024).