Місто на мільйон людей на Місяці вичерпає всю полярну воду приблизно за століття — навіть якщо переробляти її з ефективністю МКС. Це висновок роботи, опублікованої у Frontiers in Space Technologies, де автори порахували, скільки води й енергії спожила б велика популяція на місячній поверхні і як довго вона протягне на місцевих запасах.
Запаси ці лежать у кратерах біля полюсів, дно яких не бачило прямого сонця близько 4 мільярдів років. Там холодніше за 110 K (−163 °C) — у такій пастці лід випаровується менш ніж на міліметр за мільярд років, попри вакуум. Воду туди принесли ті самі астероїди, що й побили Місяць віспинами. Остаточно її підтвердив індійський Chandrayaan-1 у 2008-му, а через рік LCROSS врізався в кратер біля південного полюса і намацав у шлейфі 155 кілограмів. Оптимістична оцінка загального запасу — мільярд тонн (910 мільйонів тонн).
З енергією проблем немає взагалі. Краї тих самих кратерів освітлені майже постійно, і на них можна поставити кілометрові вежі, обшиті фотоелектричними панелями, — 3 гігавати. Кремнію на Місяці вистачає, панелі реально виробляти на місці. Поруч з такими «вершинами вічного світла» вміщуються навіть дата-центри для ШІ.
Без переробки води місто висихає за кілька років. З 98-відсотковою рециркуляцією, як на МКС, мільйон людей протягне трохи більше століття. Але сьогоднішні найкращі оцінки запасів приблизно у 30 разів менші за той мільярд тонн — і тоді навіть невелике місто лишається без води років за десять. Селище на тисячу осіб або містечко на десять тисяч проживуть кілька століть. Тобто «міста, що самі ростуть» Маска і важка промисловість Безоса поки що не сходяться з балансом.
Виходи є: підняти ефективність переробки вп’ятеро, перейти на вертикальні ферми, возити воду з астероїдів. Або знайти більше льоду — нинішні методи зондування не бачать глибше кількох метрів, тоді як реголіт тягнеться на десятки метрів униз і теж може ховати холодні пастки. Поки туди не дістанеться бур, мільйонне місто лишається презентацією.