Група Нітіна Сівадаса з Центру космічних польотів імені Годдарда NASA опублікувала в Nature роботу, яка забирає в нас страховку від найсильніших сонячних бур. Ефект «насичення» магнітосфери — межа, вище якої відгук Землі на сонячний вітер ніби переставав рости, — виявився, схоже, похибкою вимірювання.
Взаємодія сонячного вітру з магнітосферою працює як гігантське динамо: вітер разом із магнітним полем заганяє швидку плазму та електричні струми у верхню атмосферу, найсильніше над полярними шапками, звідси й сяйва. Інтенсивність відстежують за Polar Cap Index. При помірній активності залежність між електричним полем сонячного вітру і відгуком на Землі — чиста пряма. На сильних бурях крива згиналась і впиралась у стелю. Пояснень бракувало десятиліттями.
Сівадас із колегами звернули увагу на те, звідки беруться дані про сам вітер. WIND, ACE і DSCOVR висять у точці L1 — на 1.5 млн км ближче до Сонця, ніж Земля. За цю відстань вітер встигає змінитися, час прольоту плаває, а ударні фронти додають шуму, який тим більший, чим екстремальніша подія. Далі спрацьовує базова статистика: рекордне значення на L1 майже завжди виявляється завищеним, і його зіставляють зі скромнішою реальною реакцією магнітосфери. Крива згинається сама собою.
Автори застосували регресійну калібровку, щоб зняти це зміщення. Пряма пішла далі без жодного натяку на стелю. Тобто буря рівня «раз на тисячу років» вдарить по мережах значно сильніше, ніж закладено в нинішніх оцінках.
Проблема ширша за космічну погоду. Сейсмологія, клінічні випробування — будь-де, де вимірювання шумне, середнє може прикинутися порогом. Машинне навчання ситуацію погіршує: модель, натренована на невизначених входах, вивчить статистичну ілюзію і вважатиме її законом природи.
Операторам енергомереж і супутникових угруповань доведеться перерахувати найгірший сценарій — з урахуванням того, що стелі, на яку вони розраховували, ніколи не було.