На Місяці 170-кілограмовий xEMU відчувається як 28 кг — тяжіння там одна шоста земного. На Марсі ж, де це три восьмих, той самий скафандр повісить астронавту на плечі 64 кг. Команда інженерів NASA та підрядників привезла цю арифметику на 55-ту конференцію ICES з систем життєзабезпечення, що проходила в середині липня в Ріо-Гранде на Пуерто-Рико, і висновок був недвозначним: нинішнє покоління скафандрів для Марса не годиться.
За базу автори взяли астронавтку масою 50 кг — п’ятий перцентиль, хоча жодна з реальних астронавток стільки не важила. Норми охорони праці NIOSH дають максимум 23 кг на підняття вантажу. Плюс сам скафандр працює як балон: внутрішній тиск знімає з плечей близько 22 кг. Складаємо — і отримуємо 104 кг для гіпотетичного MxEMU. Тобто мінус 40 % від того, що вже спроєктували для Artemis.
Причина, чому не можна просто «потерпіти», — сценарій пішого повернення. Негерметичний ровер зламався за кілометри від житлового модуля, і додому доводиться йти пішки. Кожен кілограм скафандра — це витрачений кисень, а кисню в ранці конкретна кількість. Навіть із полегшеною конструкцією автори радять радіус повернення в 30 хвилин: при швидкості 3,5 км/год це означає, що від ровера можна відійти на 1,8 км. Не більше.
Де ж узяти ці 40 %? Історично 60 % маси скафандра йде на ранець життєзабезпечення PLSS, 40 % — на власне герметичний костюм. У межах 104 кг це 62 і 42 кг відповідно. Автори пропонують викинути модульність xEMU, зроблену, щоб легко замінювати вузли, і повернутися до інтегрованої архітектури часів Apollo, де деталі одночасно були несучою конструкцією. Той самий A7L від ILC Dover узагалі поєднував функції скафандра для роботи назовні та для перебування в кораблі — просто тому, що в Apollo не було місця на два комплекти.
Розплата за таку економію відома заздалегідь. Apollo витримував одну відмову, сучасний xEMU — дві. Перші люди на Марсі підпишуться під цим ризиком, і навряд чи довго вагаючись.