Пошук позаземного розумного життя, що в англомовному світі відомий під абревіатурою SETI (англ. – “search for extraterrestrial intelligence”), корінням сягає як у політику часів холодної війни, так має своєю основою звичну нам людську допитливість.
Вище наведена фраза є тезою нової книги під назвою Mixed Signals: Alien Communication Across the Iron Curtain (з англ. – “Змішані сигнали: комунікація з інопланетянами за залізною завісою”), автором якої є Ребекка Шарбоно – історик з Американського інституту фізики.
Кожен, хто прожив хоча б частину свого життя у часи холодної війни, знає, наскільки дивний то був період. Світ був розділений навпіл, кожна сторона ворогувала з іншою, а перспектива взаємного знищення, що могла реалізуватися в будь-який час, була просто фактом життя, до якого ми всі вже встигли звикнути.
На щастя, до цього не дійшло. Гласність і перебудова, а також зашморг, куди потрапила радянська економіка, падіння Берлінської стіни – все це принесло відлигу у відносини між Сходом і Заходом, що, зрештою, призвело до завершення холодної війни. Але на момент розпаду Радянського Союзу в 1991 році світ був зовсім іншим ніж на початку холодної війни в 1947 році. І оскільки холодна війна визначила ту епоху, її вплив на зміну світу не викликає сумнівів, навіть у тих сферах, де ніхто не міг би собі цього уявити. Не оминуло це геополітичне явище й галузь SETI.
“Мені важко уявити, що пошук позаземного життя виглядав би так, як він виглядає зараз, без холодної війни”, – каже Шарбоно, яка працює в Американському інституті фізики. “Такі поняття, як фактор L у рівнянні Дрейка або шкала Кардашева, були настільки актуальними на той момент, що важко уявити, чи існували б вони в такому вигляді без впливу холодної війни”.
Війна в радіохвилях
Однією спільною рисою між Сходом і Заходом під час холодної війни була мілітаризація певних видів цивільної діяльності. Як би не хотіли вчені вдавати протилежне, астрономія завжди цікавила військових, і не завжди останні використовували астрономічні технології у власних цілях; іноді астрономія також могла скористатися тим, що могла запропонувати армія.
Радіоастрономія зародилася в 1930-х роках, коли Карл Янський виявив радіохвилі, що випромінювалися з ядра Чумацького Шляху.
Проте невдовзі після цього розпочалася війна, і будь-яка радіотехніка була спрямована на використання у військових цілях, особливу увагу тоді приділяли радарним технологіям. Проте навіть під час війни радіоастрономія продовжувала розвиватися. Чимало армійських офіцерів самостійно виявляли радіохвилі від Сонця, а висотні радіолокаційні ехосигнали, які фіксувалися протягом всієї війни, залишалися загадкою.
Щоб відстежити цей “радіолокаційний відгомін” до його джерела, астроном і колишній технік радіолокатора Бернард Ловелл після закінчення війни використав списане армійське радіообладнання й створив імпровізовану радіообсерваторію в Джодрелл-Бенк в Чеширі, поблизу Манчестера у Великій Британії. Знову ж таки, зв’язок між військовими та астрономами не можна заперечувати. Ловелл виявив, що загадкові радіолокаційні ехосигнали були від метеорів, які згорали в атмосфері Землі.
Натхнений успіхом, Ловелл взявся за будівництво гігантського 76-метрового радіотелескопа Ловелла в Джодрелл Бенк, який було завершено в 1957 році, але з величезним перевищенням бюджету, після чого Ловелл зіткнувся із серйозними питаннями щодо його управління проєктом. Але на допомогу прийшла холодна війна.
Холодна війна велася не у формі прямого конфлікту, а через серію проксі-війн і боротьбу за престиж. Мабуть, найдраматичнішим прикладом цього була космічна гонка, яку Радянський Союз виграв у жовтні 1957 року, запустивши на орбіту Землі “Супутник-1”. Але як довести факт виведення на орбіту? Радянський Союз хотів, щоб світ побачив, що він відправив супутник у космос, а Захід, зокрема Сполучені Штати, хотіли його відстежити, адже вони були впевнені, що це був шпигунський або військовий апарат.
Телескоп Ловелла був єдиним радіотелескопом, достатньо потужним, щоб відстежувати ракету-носій “Супутника-1”, яка становила надзвичайний інтерес для західних урядів, оскільки система, яка могла вивести вантаж на орбіту, може використовуватися як міжконтинентальна балістична ракета (МБР). Згодом Ловелл отримав подяки від Сполучених Штатів, власного уряду і навіть Радянського Союзу за те, що пролив світло на схід космічної ери. Протягом наступних кількох років телескоп Ловелла був важливою частиною шпигунських ігор холодної війни, оскільки він відстежував кожен космічний запуск, а сам Ловелл був охоплений тодішньою параноїдальною манією, коли отримав запрошення відвідати Радянський Союз, яке сприйняв як тривожний і зловісний сигнал.
Ланцюгова реакція, що подолала залізну завісу
У Сполучених Штатах радіоастрономія розвивалася довше – дещо іронічно, враховуючи, що саме американець Карл Янський дав поштовх до активного наукового впровадження цього напрямку. Багато астрономів у Сполучених Штатах скептично ставилися до радіоастрономії – вони не вважали, що в небесному радіовипроміненні можна знайти щось цікаве. До 1960-х років були відомі лише позагалактичні змінні джерела радіовипромінювання. Звичайно, це було до відкриття тисяч радіовипромінювальних галактик, квазарів і пульсарів, а також випромінювання з областей народження і загибелі зірок, міжзоряної хімії і багато чого іншого.
Успіх телескопа Ловелла у відстеженні “Супутника-1” переконав американських шпигунів, що певна технологія радіомоніторингу є вкрай необхідною, а оскільки така технологія була досить схожою на ту, що необхідна для радіоастрономії, то вони розвивалися синхронно. Саме така розробка дала змогу Френку Дрейку та його студенткам, Маргарет Херлі та Еллен Гандерман, у 1960 році здійснити перший в історії пошук позаземного життя за радіохвилями, що отримав назву Project Ozma (з англ. – проект “Озма”).
Звісно, вони не виявили жодних інопланетних сигналів, але ці пошуки запустили ланцюгову реакцію, яка поширилася по всьому світу, аж до Радянського Союзу, і заклала підвалини тих методик, які ми використовуємо й сьогодні.
Якщо у Сполучених Штатах були Френк Дрейк і Карл Саган, то в Радянському Союзі у цій сфері працював Йосип Шкловський. Шарбоно описує Шкловського як Дрейка й Сагана в одній особі.
Проект “Озма” став великим каталізатором для пошуку позаземного життя в Радянському Союзі, – каже Шарбонно. Хоча новини із Заходу були несистематичними й часто запізнювалися, через рік після завершення проекту “Озма” Шкловський дізнався про нього, і це надихнуло його на написання книги на цю тему – “Всесвіт, життя, розум”, яка стала закликом до боротьби для пошуку позаземного життя силами радянських вчених.
“У певному сенсі, пошук позаземного життя в Радянському Союзі існує завдяки Йосипу Шкловському”, – впевнена Шарбоно. “Саме він підтримував своїх студентів (зокрема й Миколу Кардашева), щоб вони могли займатися цією роботою. Спосіб організації науки в Радянському Союзі зводився до рішень і значного впливу таких діячів, як Йосип Шкловський. Його прагнення й інтереси задавали напрямок і ритм усьому науковому процесу. Можна припустити, що на нього сильно вплинули діяльність, яку тоді проводили в США”.
Спілкування з позаземним
Невдовзі Шкловський потоваришував з Карлом Саганом, який прочитав книгу “Всесвіт, життя, розум” і хотів знайти для неї американського видавця. З численними доповненнями, доданими Саганом, книга була перевидана на Заході під назвою “Розумне життя у Всесвіті” і протягом багатьох років була найвидатнішою книгою на цю тему. Контакт Сагана і Шкловського через залізну завісу був частиною зростаючого зв’язку між астрономами з обох сторін, що не тільки займалися пошуком позаземного життя, а й намагалися протистояти зусиллям національних шпигунських агентств щодо використання вчених для збору розвідувальної інформації.
Контакти між радянськими та американськими вченими були багатошаровими. На перший погляд, це був обмін ідеями. На глибшому рівні він показав, що люди Сходу і Заходу можуть по-справжньому працювати разом. А ще глибшим виявилося розуміння, що труднощі, з якими вони зіткнулися, намагаючись достукатися до своїх народів, досить чужих один одному, схожі на репетицію того дня, коли ми насправді встановимо контакт з інопланетним розумом. Це не залишилося поза увагою головних героїв цієї розповіді.
“Вони дуже добре усвідомлювали паралелі між тим, що вони намагалися зробити – встановити контакт з “позаземним”, і тим, як вони намагалися спілкуватися між собою – і їм це дуже подобалося”, – розповідає Шарбоно. “Я ходила до Бібліотеки Конгресу, щоб прочитати листування між Йосипом Шкловським і Карлом Саганом. Усе це можна було знайти в їхніх листах і в тому, як вони розмовляли один з одним, ніби вони інопланетяни, що намагаються встановити контакт. Бо на той час Сполучені Штати і Радянський Союз були дуже чужими цивілізаціями одна для одної”.
Фактор L
Американські та радянські дослідники, які шукали ознаки позаземного життя, навіть зустрілися на конференції, організованій спільно Національною академією наук США та Академією наук СРСР у Бюраканській обсерваторії у Вірменії в 1971 році. І хоча науковці починали ладнати між собою, між їхніми урядами все ще існувала атмосфера ворожнечі й перспектива взаємного знищення. І так само, як і в науковому середовищі, це вплинуло на розвиток космічних технологій.
Тут буде слушно згадати про рівняння Френка Дрейка – це розрахунок, який дає змогу приблизно оцінити можливу кількість позаземних видів, що комунікують між собою. Воно враховує різноманітні фактори, від швидкості утворення зірок і планет до частки світів, де є життя. Останнім показником є L – тривалість існування видів, що комунікують між собою.
Фактор L є настільки вагомим числовим параметром у порівнянні з іншими змінними рівняння Дрейка, що стає домінуючим параметром у кінцевій оцінці. Тож поява концепції фактора L відразу ж викликала дискусії про долю цивілізацій, що своєю чергою неминуче спонукало людство до роздумів про виживання нашого виду в довгостроковій перспективі. Дрейк розробив своє рівняння у 1961 році, а через рік Карибська криза ледь не призвела до Третьої світової війни. Дискусія про час існування інопланетних цивілізацій віддзеркалювала наші власні страхи перед зникненням людства.
“Те, як вчені SETI розповіли про фактор L, не можна назвати безпристрасним, – каже Шарбоно. “Вони розглядали його в контексті великих питань: яка доля чекає на інші цивілізації, чи ми неминуче знищимо себе, і чи не є технології, зрештою, початком занепаду цивілізації? Те, як вони говорили про це, чітко перегукувалося з тривогами часів холодної війни, з якими вони стикалися кожного дня”.
Ці побоювання ніколи не зникали, і сьогодні вони знову можуть вийти на перший план, не лише у контексті страху перед ядерною війною, але й перед пандеміями, зміною клімату, штучним інтелектом, падінням до авторитаризму та безліччю інших загроз, які, як ми можемо собі уявити, приречуть нашу глобальну цивілізацію на загибель. Фактор L залишається важким спадком холодної війни, нагадуванням про те, що у нас може бути майбутнє, але й ми так само легко можемо його втратити. У цій холодній парадигмі мовчання зірок зовсім не втішає.
Потрібні люди в правильному місці
Існує ще один приклад того, як холодна війна вплинула на пошук позаземного життя: єдиними двома країнами, які систематично займалися дослідженнями у цій галузі, були супротивники часів холодної війни, а саме Сполучені Штати та Радянський Союз.
Шарбоно вже довго намагається знайти відповідь на це питання. “У своїй книзі я намагалася з’ясувати, чому над цим працювали лише Сполучені Штати і Радянський Союз, і більше ніхто. Це дивно, чи не так?”
Шарбоно гадає, чи не є це побічним результатом космічної гонки, яка значною мірою була мотивована суперництвом часів Холодної війни. А разом із цим прийшов інтерес до всього космічного та наукової фантастики. “Я думаю, що багата традиція наукової фантастики у двох відповідних культурах є частиною відповіді, але це не може пояснити такий запал пошуком позаземного життя, тому що інші країни також мали багату традицію наукової фантастики та інтерес до космосу”.
Можливо, справа не стільки в культурі та політиці, скільки в людях. Навіть у Сполучених Штатах і Радянському Союзі галузь SETI була досить нішевою і піддавалася насмішкам, та й досі залишається такою, оскільки нею займається відносно мало людей. Якби не Френк Дрейк, робота щодо SETI, можливо, ніколи б і не почалася. Якби не Йосип Шкловський, радянських досліджень у галузі SETI могло б і не бути. Натомість у Великій Британії – країні, де існує зацікавленість у космічних дослідженнях і розвинулася традиція наукової фантастики – директор найбільшого на той час радіотелескопу в Джодрелл Бенк не мав жодного реального інтересу до SETI. Якби все було по-іншому, можливо, історія пішла другим шляхом.
Та все ж ні, початок робіт у галізі SETI – це історія купки людей, які опинилися в потрібному місці й у правильний час і змогли використати технології, а також параною, тривоги й допитливість часів холодної війни на благо, а не на шкоду. Це були люди, які перетнути політичні кордони й лінії на карті, щоб зв’язатися одне з одним, відкинувши вбік національний фактор і поглянувши на цей і інші світи під несподіваним кутом.
Можливо, ми ніколи не знайдемо інопланетян, але пошук позаземного розуму дав людям шанс пізнати одне одного раніше, і, можливо, це допоможе нам у майбутньому.