Трохи провокативним питанням задався — чи реальним є повітряний старт без використання літаків або аеростатів?
Останнім часом від світових інформаційних агенцій надходять багато повідомлень про бурхливий розвиток систем космічного запуску, яких звично поєднують під визначенням «Повітряний старт».
Повітряний старт — спосіб запуску ракет або літаків з висоти кількох кілометрів, куди доставляється апарат для запуску. Засобом доставки частіше за все служить інший літак, але може виступати і повітряна куля або дирижабль.
- Авіаційний старт, тобто за допомогою літака. Має велику гнучкість в напрямках запуску і надає ракеті початкову швидкість співмірну, або більшу за звукову. Проте, подібні системи обмежені висотою практичної стелі літака-носія
- Аеростатний старт, тобто запуск за допомогою апаратів, що легші за повітря. Теоретично може мати дуже велику вантажопідйомність, піднімаючи «космодром» на висоту кількох кілометрів. Це дозволяє ракеті стартувати в розрідженій атмосфері, що дає певний масовий виграш. Але такі системи не надають ракеті початкової швидкості, а отже їх економічна перспектива виглядає дещо сумнівною
- Авіаракетний старт, тобто поєднання в одному апараті літака і ракети. Наприклад, проект Скайлон буде здатний підніматися в повітря як звичайний літак і, досягнувши гіперзвукової швидкості 5,5 М і висоти 26 кілометрів, переходити на кисень із власних баків, щоб вийти на орбіту. Сідати він буде теж як літак. Однак багато вантажів таким «літаком» не повезеш.
Згадавши відомий афоризм «З добрим мотором і каменюка літатиме» задумався — навіщо в повітряному старті використовувати класичні літальні апарати? Адже турбореактивний двигун сам по собі може літати як ракета. Вертикально, поки кисню вистачатиме.
Уявив собі таку конструкцію, яку виношу на дискусію поважного панства:
Багато турбореактивних двигунів насаджені вертикально, вихлопом вниз, на велике кільце. В центр кільця поміщаємо цільове навантаження. Наприклад, ракету-носій з супутником чи космічним кораблем.
Під час старту працюють ТРД, піднімаючи космодром в розріджені шари атмосфери як при аеростатному запуску, і надаючи цільовому навантаженню початкову швидкість, як при авіаційному запуску.
В якийсь момент ракета-носій вмикає свої двигуни, вивільняється з кільця турбореактивних двигунів і летить на орбіту. Намисто з турбореактивних двигунів повертається на стартовий майданчик приблизно так, як сідають бустери Falcon-9.
Після заправки пальним і прийняття нового цільового навантаження, цикл повторюється.
Що це дасть?
- Дозволить зменшити власну масу стартового комплексу, бо не потрібні будуть крила, стабілізатори, елерони, закрилки, передкрилки, шасі, кіль і кабіна пілотів. Лише двигуни і баки з пальним між (і над) двигунами
- Дозволить зробити стартовий пристрій максимально компактним
- Відпаде потреба в аеродромних злітно-посадкових смугах
- Така система зможе працювати в різних режимах — від повноцінного розгону ракети-носія до часткового розвантаження старту масивних і надмасивних ракет-носіїв
- Дозволить використовувати при створенні «намиста» навіть старі двигуни, що вже відлітали гарантійний ресурс на авіалайнерах, або близькі до того. Адже, якщо під час старту вийдуть з ладу кілька двигунів з кількох десятків, катастрофи не станеться — лише зміниться циклограма запуску
Як на вашу думку, життєздатна така система повітряного старту?
