Шінья Като, доцент Інституту інтегрованої радіаційної та ядерної науки Кіотського університету, запропонував у журналі BioSystems незвичну роль для полярних сяйв: пояси сяйв на ранній Землі могли працювати як природний іонно-променевий реактор. Магнітне поле збирало заряджені частинки сонячного вітру й заганяло їх у вузькі високоширотні зони — постійно, в одні й ті самі географічні смуги.
Енергійні електрони, протони та важчі іони, врізаючись у верхню атмосферу, розбивали азот, вуглекислий газ, водяну пару й домішки відновлених газів на іони, радикали, збуджені молекули та вторинні електрони. Лабораторні опромінення давно показали, що з такої суміші в пребіотичних умовах утворюються амінокислоти, карбонові кислоти й органічні попередники. Като одразу зазначає, що ця частина — не його відкриття.
Новизна — у географії. Ультрафіолет, блискавки та удари астероїдів, на які спираються класичні сценарії зародження життя, розмазують енергію по всій планеті. Сонячний вітер заходить переважно через полярні каспи, і енергія осідає локально. Палеомагнітні дані свідчать про працездатне геодинамо понад 3,4 млрд років тому, при цьому молоде Сонце було активнішим, а слабше давнє поле сильніше стискалося вітром — полярні овали розкривалися ширше за сучасні.
Ніяких живих систем у сяйві, звісно, не збиралося. Като бачить в авроральній хімії постачальника реакційної сировини: атмосферна циркуляція, аерозолі та опади зносили продукти вниз, а там, де були холодні поверхні чи сезонна крига, замерзання концентрувало розчинене в залишковій рідині. Виробництво органіки — лише половина справи, решта — транспорт, накопичення й повторюваність спроб.
Перевірити це можна лабораторно: опромінити суміші газів ранньої Землі реалістичними спектрами електронів та іонів і порівняти продукти з ультрафіолетовими. Якщо характерної для частинок хімії й просторової локалізації не знайдеться — гіпотеза розсиплеться. Като прописав цей критерій сам, що для роботи про походження життя трапляється нечасто.