Минулого року команда вчених із Південно-Західного дослідницького інституту США знайшла докази того, що під поверхнею супутника Сатурна Мімаса може ховатися океан рідкої води. Місяць тому було знайдено ще одне підтвердження цієї теорії.
Минуле дослідження спиралося на геологічні спостереження, а також дані апарату «Кассіні» про коливання орбіти Мімаса. Цього разу, щоб зрозуміти будову супутника, вчені вирішили почати з його поверхні. Вони створили комп’ютерну модель формування 140-кілометрового кратера Гершеля – домінуючої риси ландшафту цього світу. Виявилося, що наявність внутрішнього океану під 55-кілометровим шаром льоду на момент зіткнення найкраще пояснює теперішню форму кратера – при тому, що попередні спостереження та моделі вказують на шар завтовшки всього 30 км.
Автори прийшли до висновку, що якщо підповерхневий океан Мімаса існує, то з моменту формування кратера він мав помітно збільшитися в обсязі внаслідок танення льоду. Поступове стоншення крижаної оболонки також допомогло б пояснити відсутність тріщин у поверхні супутника.
На думку вчених, Мімас може належати до «цілого нового класу океанічних світів, які не видають очевидних ознак наявности води під поверхнею».
Однак такі результати погано співвідносяться з нашим поточним уявленням про геологію та орбітальну еволюцію Мімаса. Вчені сподіваються, що подальші дослідження допоможуть краще зрозуміти феномен океанічних супутників Юпітера, Урана та інших планет – хто знає, скільки ще відомих нам тіл приховують під своєю поверхнею рідку воду?