Меркурій залишається найменш дослідженою планетою внутрішньої Сонячної системи, і планетологи дедалі прямолінійніше формулюють причину: доки туди не сяде апарат, головні питання так і висітимуть. Долетіти до крижаних супутників Юпітера чи навіть до Плутона простіше, ніж сісти на найближчу до Сонця планету. Падіння в гравітаційну яму світила вимагає такої зміни швидкості, що енергетично це дорожче за місію до Плутона. Наземна оптика теж пасує — навести телескоп на Меркурій означає ризикнути дзеркалами через сонячний блиск поруч.
За півстоліття туди дісталися два апарати. Mariner 10 у 1974–1975 роках тричі пролетів повз планету і зняв близько 45% поверхні, причому саме ідея Джузеппе «Бепі» Коломбо використати проліт біля Венери дала три зближення замість одного. Далі був MESSENGER, який пропрацював на орбіті чотири роки з 2011-го. Тепер черга BepiColombo: європейсько-японська пара апаратів виходить на орбіту наприкінці листопада, але наукові дані почне збирати лише у квітні 2027 року. Після нього, каже планетолог Пол Берн з Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, на кресленнях немає нічого.
Залізне ядро Меркурія займає близько 85% радіуса планети. Анне Помм’є з лабораторії Карнегі, співдослідниця магнітометра BepiColombo, називає дві версії: або планета зібралася з багатших на метал будівельних блоків, ніж Земля, або була значно більшою, а потужні удари здерли з неї мантію. Магнітне поле Меркурія майже в сто разів слабше за земне, а намагніченість кори віком 3,7–3,9 млрд років свідчить, що динамо працювало вже на ранньому етапі. Планета до того ж стискається — ймовірно, через охолодження ядра.
Великі ділянки поверхні вкриває темний матеріал, у якому підозрюють графіт — залишки тонкої вуглецевої кори, що колись спливла на поверхню магматичного океану. Підтверджених метеоритів з Меркурія на Землі немає жодного, хоча енстатитові хондрити давно під підозрою. Хімічний аналіз на місці підказав би, що саме шукати в наявних колекціях.
Концептуальне дослідження NASA 2020 року виглядає так: десять років перельоту, посадка приблизно за 30 годин до заходу Сонця і робота крізь меркуріанську ніч завдовжки 88 земних діб, із зйомкою поверхні під світлодіодними ліхтарями та слабким свічанням натрієвої екзосфери. Атмосфери немає, тож гальмувати доведеться лише двигунами — як на Місяці, тільки сила тяжіння вдвічі більша.