За офіційними даними NASA – ніяк. Незважаючи на те, що, в середньому, астронавти МКС перебувають в космосі близько 6 місяців, а деякі – і до року, даних про інтимну близькість між мешканцями станції фактично нема. Ба більше: гендерно-мішаний екіпаж підбирається таким чином, щоб між його членами не було романтичних стосунків.
Втім, секс – природна фізіологічна потреба переважної більшості дорослих людей, майже така ж як сон та їжа. Хоча і начебто не настільки життєво-необхідна, інтимна близькість підтримує психічне та фізіологічне здоров’я людини. А виникнення симпатії та взаємного не-гравітаційного тяжіння між людьми у замкненому просторі є достатньо розповсюдженим явищем.
Щоб хотілося й моглося: фізіологія невагомості
Солодке передчуття інтимної близькості супроводжується певними фізіологічними змінами. Зокрема змінюється гормональний фон, прискорюється серцебиття і дихання, а кров приливає до статевих органів. Але чи працює все це в умовах мікрогравітації?
Багато досліджень присвячено впливу тривалих космічних польотів на організм людини. Наприклад, ми знаємо про зменшення м’язової маси, деградацію кісток, уповільнення функцій серцево-судинної системи та підвищення газоутворення. Знаємо і про перерозподіл рідини, внаслідок чого знижується об’єм крові у нижній частині тіла, натомість з’являється набряк обличчя та постійне відчуття закладеності носа. Крім того, за деякими відомостями, рівень тестостерону у чоловіків знижується, розміри статевих органів можуть зменшуватись, а за тривалого перебування – зменшується і розмір серцевого м’яза та його здатність перекачувати кров. І якось звучить це все вже не дуже збуджуюче.
Прибуваючи на МКС, значна частина астронавтів (до 50%) впродовж щонайменше кількох днів відчувають так званий синдром космічної адаптації, або космічну хворобу. Цей стан пов’язаний з адаптацією організму до тривалої невагомості, і може включати в себе нудоту, запаморочення, головний біль, безсоння та інші малоприємні речі. З урахуванням цього «набору» можна припустити, що навіть у абсолютно здорових людей істотно знижується лібідо. Теоретично, воно цілком може відновитися, але дослідження цього питання або не велися, або просто не опубліковані.
Одного разу на сесії питань та відповідей один із користувачів Reddit запитав астронавта Рона Гарана (Ron Garan), чи можливо досягнути ерекції в космосі. На що він сором’язливо відповів: «Я не знаю нічого такого, що відбувається з людським тілом на Землі, чого не може статися в космосі». Питання можливості ерекції в умовах невагомості остаточно знімають спогади астронавта Річарда Маллейна про його перше пробудження під час польоту на Discovery. Ними він ділиться в книзі «Riding Rockets»: «У мене була настільки сильна ерекція, що це було боляче. Я міг би пробурити криптоніт».
(Не)відомі кейси
Свого часу багато чуток циркулювало навколо Джен Девіс (Jan Davis) та Марка Лі (Mark Lee). У вересні 1992 року вони стали першим подружжям, що відправилося в космос разом – у складі місії STS-47 на шаттлі Endeavour. Девіс та Лі одружилися таємно, під час підготовки до польоту. При цьому, однак, в самому польоті вони були приписані до різних команд, що працювали змінами по 12 годин. А з огляду на те, що місія тривала лише 8 днів, навряд чи інтимна близькість була на порядку денному. Тим не менш після цього випадку політика NASA щодо добору екіпажу стала більш строгою.
Другою сімейною парою в космосі були Шерон та Марк Хегл (Sharon and Marc Hagle). Їх суборбітальний політ на Blue Origin NS-20 був зовсім коротким та навряд чи припускав усамітнення.
Лаура Фей Тененбаум (Laura Faye Tenenbaum), у минулому співробітниця NASA, натякає на те, що випадки партнерської інтимності на борту МКС таки бували. Втім, ці здогадки скоріше залишилися на рівні натяків, підморгування та хіхікання. Як бачите, джерело абсолютно надійне.
Чи знаємо ми інші приклади, окрім космічних шаттлів та станцій, коли невеличка група людей обох статей впродовж багатьох місяців знаходиться в ізоляції від зовнішнього світу? Авжеж. Відносно близькі кейси – антарктичні станції. І на них із реалізацією любовного потенціалу справі кепські (хоча вважається, що мішані групи є більш ефективними в роботі, аніж чисто чоловічі або жіночі). У 2022 році був опублікований звіт «Sexual Assault/Harassment Prevention and Response» щодо розслідування випадків сексуального насильства та сексуальних домагань серед полярників.
Згідно зі звітом, 72% жінок та 48% чоловіків учасників полярних експедицій визнають наявність проблеми сексуальних домагань на станціях. Переважна більшість членів експедицій (жінок це стосується більшою мірою, ніж чоловіків) вважають це загальновідомим фактом: в Антарктиді холодно, дме вітер і є сексуальні домагання.
Звісно, на МКС для любовних втіх значно менше можливостей, ніж на земних полярних станціях. І, ймовірно, астронавти перебувають у більш стресових умовах, що (принаймні теоретично) може зменшувати лібідо.
Діяти неможна потерпіти
Любовно виплекані письменниками-фантастами мрії колонізації Марса, підхоплені сучасною космічною галуззю, передбачають переліт, який може тривати близько 9 місяців, хоча розробляються і суттєво коротші варіанти. Очевидно, якщо такі місії колись будуть реалізовуватися, то без любощів у тих чи інших формах навряд чи вийде обійтися. А до того часу вкрай необхідно дослідити цей спектр питань поближче до Землі.
Професійна етика та кодекс поведінки екіпажу МКС диктують певну обмеженість міжособистісних стосунків. Романтика та інтимна близькість між двома членами експедиції (залишимо за дужками проміскуїтет як максимально нереалістичний сценарій), може призвести до ревнощів, конфліктів та врешті решт – до зниження продуктивності. За умови такого невеличкого екіпажу, психологічні наслідки можуть бути доволі складними, а порою навіть руйнівними. Тому астронавтам приписано проявляти взаємну повагу, як ключовий компонент успіху місії.
Складність реалізації планів сексуального характеру на МКС пов’язана відразу із кількома факторами. Перш за все, майже повна відсутність приватності. Астронавт має власну кабінку розміром приблизно з телефонну будку для зберігання особистих речей та спального мішка. І на цьому все. Чи можуть там поміститися та порухатися двоє? Навряд чи. Крім того, фактично астронавти знаходяться під постійним наглядом, та й усім всіх чутно. В невагомості піт і сльози, не стікають звичним нам способом, а залишаються на шкірі там де виділилися. Це може створити проблему і для інтимної близькості, під час якої до «коктейлю» додадуться й інші тілесні рідини, зокрема – природна змазка обох партнерів.
Шибарі актуально як ніколи?
Відсутність звичного тяжіння та тертя перетворює спробу втримати один одного у бажаній позі на справжній виклик. Навіть легкий дотик призведе до того, що партнер почне повільно відпливати. А це зовсім не схоже на бажану реакцію у попередніх ласках. З цього випливає простий висновок: під час любовних втіх пара має бути достатньо надійно (але не надто міцно) зафіксована.
Спальник на двох. Проблему «розльоту» коханців теоретично може вирішити спільний спальний мішок або спеціальна трубка чи надувний тунель. Такий варіант одночасно створить відчуття приватності та спростить контроль розльоту рідин у замкненому середовищі станції. Однак, скоріш за все, ритмічні рухи за таких умов будуть все ще не зручними.
Липучки та поручні. Ще простіший — і, можливо, найбільш реалістичний — варіант спирається на вже наявну інфраструктуру космічних станцій. Усередині модулів повно поручнів, фіксаторів і поверхонь із липучками, якими астронавти користуються щодня, щоб не дрейфувати в повітрі. Теоретично, ті самі елементи можуть слугувати точками опори для стабілізації тіла принаймні одного з партнерів. Кілька фіксованих точок для іншого дадуть змогу керувати взаємними положеннями. Проте така імпровізована система вимагала б обережності через безпосередню близькості до чутливого обладнання.
Еластичні стрічки. Гнучкі еластичні стрічки або стропи могли б стати компромісом між жорсткою фіксацією та повною свободою руху. Закріплені на стінах модуля або на спеціальній рамі, вони дозволяли б партнерам утримувати стабільну відстань і водночас зберігати певну рухливість, компенсуючи імпульси. На відміну від жорстких поручнів, еластичний матеріал частково гасить коливання і зменшує ризик неконтрольованого обертання навколо спільного центру мас. Водночас така система потребувала б точного розрахунку натягу: надто слабкі стрічки не забезпечать стабільності, а надто тугі — створюватимуть додаткове навантаження на тіло та конструкцію модуля.
Парний костюм. Одним з можливих рішень може бути 2suit. Він являє собою парний одяг, що полегшує утримання партнерів в невагомості, і насправді дійсно позиціонується для сексу. 2suit має великі клапани, що відкриваються в області паху та покриті липучками. Це дозволяє користувачам з’єднуватися один з одним і вступати в статевий зв’язок. 2Suit був запропонований письменницею Ванною Бонта у 2006 році, після того як вона відчула на собі мікрогравітацію під час параболічного польоту у 2004.
Якщо «сценарії взаємодопомоги» настільки складні, то може на практиці реалізується варіант «самодопомоги»? Минулого року було навіть кумедне «міні-дослідження», покликане відповісти на фундаментальне питання «що станеться, якщо астронавт еякулює в космосі?». Виявляється, за законом збереження імпульсу, чоловік почне рухатися у протилежний бік від еякуляту зі швидкістю близькою до 2 метрів на годину. На практиці ж навряд чи хтось проводив такий експеримент. Рідина з повітря станції, яка виділяється у процесах дихання та потіння, поглинається спеціальними осушувачами, вбудованими у систему життєзабезпечення, фільтрується, та перетворюється на чисту питну воду. Тому, мабуть, еякулят все ж таки варто упіймати – закон збереження імпульсу не спрацює.
Низка досліджень показала, що регулярна еякуляція допомагає підтримувати чоловіче здоров’я. Зокрема вона знижує ймовірність розвитку онкологічних захворювань статевих органів і є необхідною для запобігання ризику накопичення бактерій у передміхуровій залозі. Щодо можливостей жіночих приватних тілесних практик, то, звісно, надійних даних немає, та й спекулятивні здогадки теж вельми обмежені. В середньому, жіночий оргазм складніший, ніж чоловічий. Так, мастурбація є непоганим способом знизити тривожність та зняти стрес, однак відсутність звичної опори та пов’язані із перебуванням у мікрогравітації набряки можуть ще більше ускладнити процес.
Чи реально завагітніти в космосі?
Перед тим як у тривалий космічний політ відправилася перша жінка-астронавт, були серйозні побоювання щодо перебігу менструацій в умовах мікрогравітації. За півроку стандартної місії МКС, у жінки репродуктивного віку має пройти орієнтовно 6-7 менструальних циклів. У відкритих джерелах немає однозначної інформації щодо того, яка саме астронавтка першою відчула це на собі, але схоже що тут відбувається все приблизно так само як і на Землі.
Є і альтернатива: репродуктивну функцію жіночого організму можна пригнітити за допомогою оральних контрацептивів, які регулюють гормональний фон. Стандартна упаковка зазвичай містить 28 таблеток, у 21 з яких є діюча речовина, а ще 7 являють собою плацебо. Ну, “щоб руку не збивати”, але дозволити організму виконувати свою природну функцію. Якщо ж приймати таблетки з діючою речовиною увесь час впродовж польоту, то таким чином можна на цей термін позбутися менструації. Це, власне, зазвичай і робиться.
Якщо репродуктивна функція не пригнічена, то (потенційно) жінка може завагітніти і в невагомості, але ніхто і ніколи такого експерименту ще не проводив, і навряд чи ризикне у найближчому майбутньому. Адже ми мільйони років еволюціонували на поверхні планети, і наші тіла не пристосовані ані до підвищеного рівню радіації, ані до відсутності ваги.
За умови мікрогравітації існує великий ризик неправильної імплантації плідного яйця, зокрема підвищується ймовірність закріплення його у маточній трубі, що унеможливлює розвиток плоду та ставить під загрозу життя матері. Вплив космічного випромінювання та мікрогравітації на репродуктивну функцію залишається недостатньо вивченим. І якщо чоловіку легко «скинути» потенційно пошкоджені сперматозоїди та виробити нові, то жінка такої можливості не має – вона від народження вже має повний набір яйцеклітин. Наразі ще не було жодного випадку польоту в космос вагітної жінки, та й досвід народження дітей у астронавток після тривалого перебування на орбіті вельми обмежений. Є приблизно один такий приклад: Eileen Collins народила першу дитину через 9 місяців після завершення першого польоту.
Чи воно того варте?
Попри те, що вплив космічних польотів на різні системи людського організму активно вивчають, репродуктивна система досі лишається поза основною увагою дослідників. А питання сексуальних стосунків офіційно в NASA взагалі не розглядаються. Хоча у 2022 році позиція пом’якшилася на «якщо в майбутньому буде виявлено потребу в більш поглибленому дослідженні репродуктивного здоров’я в космосі, NASA вживе відповідних заходів».
Але все ж певні дослідження в цих галузях ведуться, і «перші дзвіночки» побачили світ ще наприкінці 1980-х у вигляді поодиноких наукових статей. Кілька років тому виділився окремий напрямок – космічна сексологія, що визначається як «всебічне наукове дослідження позаземної близькості та сексуальності». Схоже, «рушійною силою» в цьому питанні є Simon Dubé – психолог з Університету Конкордія (Канада). Він і його колеги підкреслюють важливість розглядання сексології за межами Землі як наукової області і повноцінної дослідницької програми.
У 2024 році вийшов метааналіз в Nature, куди після відбору по ключовим словам увійшло 16 раніше опублікованих наукових робіт (і це таки дуже мало), присвячених впливу космічних польотів на репродуктивне здоров’я.
І висновки, на жаль, не дуже втішні. Низка досліджень показують підвищений ризик тромбоемболії у жінок, які під час космічного польоту або його імітації використовували оральні контрацептиви, а також функціональну недостатність жовтого тіла і зниження рівню прогестерону. У чоловіків фіксувалося зниженні рівня тестостерону та глобуліну, що зв’язує статеві гормони, зменшення рухливості сперматозоїдів та їх життєздатності, а також збільшенні фрагментації ДНК сперматозоїдів. Це означає, що тривалі космічні польоти і колонізація інших світів, які передбачають репродукцію, є надзвичайно ускладненими і ризикованими. Навряд чи ми будемо готові до них у близькому майбутньому.
Замість заключного слова
Чи бувала вже інтимна близькість в космосі між двома людьми? – скоріше ні, ніж так.
Чи розповсюджені приватні форми інтимної розрядки? – скоріше так, ніж ні. (Насправді, майже напевно що так).
Поки ми достеменно не знаємо відповідей на ці питання, але цілком можливо, що тематика стане більш популярною в майбутньому – з повноцінними дослідженнями та дієвими практичними порадами.
Та що б там не відбувалося в космосі, любіть один одного і кохайтеся до нестями, адже це так приємно робити на Землі! )))