Минулого тижня я провів великий огляд супутникових спроможностей Європи, де спробував з’ясувати, чи можуть наші сусіди по континенту проводити розвідку власними силами, без залучення американських супутників. Питання було цікавим для мене особисто на фоні призупинки надання розвідувальних даних з боку Сполучених Штатів.
Попри те, що буквально в день виходу статті Україна офіційно знову отримала доступи до супутникової розвідки США, а власник SpaceX/Starlink Ілон Маск знову-таки офіційно повідомив у своєму профілі в X, що ніколи не різатиме підключення для українського фронту, не зайвим було б продовжити наше невелике дослідження та розібратись у тому, які спроможності Європа має у розрізі широкосмугового космічного зв’язку.
Та спершу варто коротко розповісти про те, чому Starlink є особливим.
Наш план “А”
Отже, станом на 2025-й рік Старлінк має декілька переваг. Умовно поділимо їх на дві категорії: технологічні та кількісні, бо це буде важливо в нашому подальшому порівнянні.
Серед технологічних переваг варто зазначити використання фазованих антенних решіток (ФАР) у користувацьких терміналах та лазерного зв’язку між супутниками (це стосується апаратів другої версії і поки використовується лише у випробувальному режимі). А також того, що характеризується словом “компактність”: компанія спромоглася зменшити розміри як космічних апаратів, так і користувацького обладнання, до максимально зручних.
Кількісними перевагами вочевидь є розмір угруповання на орбіті (7000+ робочих апаратів обох версій станом на березень 2025 року). Та виробничі потужності, що забезпечують продажі терміналів у приватному та корпоративному секторах. На добу основне підприємство Starlink здатне виробляти понад 1500 користувацьких терміналів, все — майже без залучення людини.
Наслідком кількісних переваг, до слова, є низька вартість самих терміналів (близько 600 доларів за шт.) та відносно невелика абонентська плата за місяць користування послугою (до 100 доларів на місяць). Навіть такі суми дозволяють Starlink працювати “в плюс” за рахунок великої кількості абонентів, що сплачують близько півмільярда доларів. За собівартості запуску Falcon 9 близько 45 млн доларів за старт, лише за рахунок цих коштів SpaceX може дозволити собі близько 5 виведень Starlink на місяць та ще й залишатись “в плюсі”. Це з урахуванням собівартості супутників (менше млн доларів за шт.)
Давайте трохи детальніше пройдемося по технологічних перевагах
Фазована антенна решітка
Технологія активних ФАР у апаратах Starlink дозволяє підтримувати потужний і стабільний зв’язок між супутниками та користувачами на Землі. Це досягається за допомогою електронного керування променем: замість фізичного руху антени, промінь «нахиляється» завдяки зміні фазових зсувів окремих мікроантен. Уявіть, ніби у вас сотні маленьких ліхтариків, кожен із яких можна окремо нахиляти, щоб спрямувати світло саме туди, куди потрібно. І такий набір встановлено на кожному з 7000 окремих супутників на орбіті. Саме таким чином Starlink керує сигналом, забезпечуючи високу швидкість передачі даних і мінімальний час затримки.
Кожен окремий супутник може обслуговувати багато користувачів у суміжних регіонах, динамічно перенаправляючи сигнали туди, де наразі є найбільший попит. Це надзвичайно важливо, адже супутники рухаються дуже швидко (близько 27 000 км/год), і традиційна антена просто не встигала б налаштовуватись на цілі райони.
Термінали Starlink теж мають активні фазовані решітки. Це дозволяє користувачеві просто поставити “тарілку” на відкритому просторі, після чого вона автоматично перейде в оптимальне положення (спрямує свій “погляд” туди, де апаратів найбільше), знайде супутники і почне відслідковувати їхнє положення, навіть якщо вони швидко пересуваються небом. Завдяки цьому користувач отримує стабільний інтернет-зв’язок без жодних складних налаштувань.
Технологію ФАР, до речі, використовують в обороні: саме такі антени встановлено на найсучасніших багатоцільових винищувачах та на елементах протиракетної оборони. Загалом, саме у цьому напрямку розвиватимуться радарні та комунікаційні технології у найближче десятиліття — як цивільні, так і військові/космічні.
Лазерний зв’язок
Ще з самого початку розробки угруповання Starlink компанія SpaceX робила ставку саме на зв’язок формату супутник-супутник, коли всі апарати на орбіті розбито на окремі комірки, всередині яких підтримується mesh-зв’язок (тобто щоб всередині цієї комірки всі супутники могли комунікувати між собою та одночасно з кінцевим користувачем на Землі).
Але з початком створення реальних апаратів “у залізі” цю ідею довелося відкласти: компанії необхідно було спершу створити діюче угруповання, налаштувати взаємодію з наземними станціями (вони досі є невід’ємною частиною мережі Starlink та обслуговуються наземними інтернет-провайдерами). А також банально прослідкувати за роботою апаратів на орбіті й створити алгоритми, за якими в майбутньому буде підтримуватись лазерний зв’язок.
Якщо говорити коротко, основною перевагою такого додаткового шару підключення як лазер, є саме можливість прибрати з рівняння частину наземних станції. Сигнал, який відправляється на Starlink, проходить наступний шлях: користувач-супутник-наземна станція–мережа інтернет–наземна станція-супутник-користувач.
Якщо біля користувача немає доступних наземних станцій, супутник повинен передати дані до більш віддаленої станції, яка може бути далеко за межами зони користувача. Це створює необхідність у підтримці довших маршрутів і збільшує затримки сигналу. Що далі наземна станція, тим більшим стає час очікування відповіді (пінг) і знижується загальна швидкість інтернет-з’єднання.
Лазерний зв’язок між супутниками вирішує саме цю проблему, дозволяючи апаратам «передавати» сигнал між собою безпосередньо в космосі, доки конкретний супутник не опиниться біля найближчої доступної наземної станції, значно скорочуючи шлях передачі даних і підвищуючи ефективність мережі. Оптичний зв’язок загалом є найшвидшим з можливих.
Найбільшою перевагою Starlink тут буде можливість одночасно підтримувати зв’язок з кількома сусідніми супутниками, тобто для кожного апарату та кожного запиту в системі постійно буде розв’язуватись задача пошуку оптимального маршруту для сигналу. Цілком можливо, що SpaceX стягуватиме за лазерну маршрутизацію додаткові кошти (можливо, як опцію у тарифному плані), але поки ця технологія знаходиться в тестовому режимі через недостатню кількість апаратів для утворення повноцінних “автономних” мереж.
За планами компанії повноцінне її введення в дію мало розпочатись разом із запусками надважкої ракети Starship, яка могла б одночасно виводити на орбіту сотні супутників другої версії. Однак через затримки програми компанії довелося розробити проміжну версію апаратів Starlink v2 mini. Вони мають на 1/3 меншу масу (близько 800 кг) та удвічі менші спроможності щодо передачі даних.
Станом на середину березня супутники другої версії “міні” становлять майже половину від усіх робочих апаратів Starlink на орбіті — їх було запущено понад 3400 шт (частина згоріла в атмосфері). Розгортання повноцінних апаратів не варто очікувати принаймні до середини-кінця 2026 року: навряд Starship буде сертифіковано для виведення корисних навантажень до цього часу.
Втім, лазерний зв’язок вже частково працює та допоміг Starlink зменшити затримку сигналу, особливо у важкодоступних районах планети. України це стосується менше, адже компанія з самого початку використовує європейську наземну інфраструктуру для передачі сигналу. Для нас критичним фактором була саме кількість апаратів, що здатні одночасно працювати в густонаселених регіонах (особливо у прифронтових районах).
Тож, хоча для фронту лазерний зв’язок не є критичним, поступове введення цієї технології в роботу допоможе покращити загальну стабільність, зменшити затримку сигналу та збільшити пропускну здатність.
Наш план “Б”
Тепер, коли ми розібрали схему роботи, основні принципи та переваги Starlink, час запитати: а які альтернативи взагалі існують в світі?
Боюся, відповідь на це питання буде надто короткою. Бо супутникова альтернатива всього одна. Це британська компанія OneWeb, яка розпочала активне виведення супутників приблизно на початку повномасштабного російського наступу у 2022 році: можна пригадати історію, як росіяни залишили в себе цілу групу апаратів через відмову британців від пускових послуг Роскосмосу.
В результаті виведення супутників взяла на себе компанія SpaceX (так, тоді вона буквально виручила конкурентів і допомогла швидко перекинути розплановані запуски на свою інфраструктуру).
Наразі інших робочих альтернатив “Старлінку” в світі просто не існує. Amazon планує виведення свого угруповання Project Kuiper. Але по-перше це знов-таки американська компанія. А по-друге — розгортання “робочої” кількості апаратів займе принаймні рік з моменту перших запусків.
Так, є ще канадійська Telesat з планами запустити мережу Lightspeed, але її розраховано під корпоративних клієнтів, а не на широку мережу приватних терміналів як у Starlink. Та й по строках тут не варто очікувати роботи до 2027 року. Заплановані для 198 супутників орбіти не є ідеальними для Європи: Канада хоче в першу чергу забезпечити якісним зв’язком себе.
Має Європа ще один амбітний проєкт, IRIS² (Infrastructure for Resilience, Interconnection and Security by Satellites). Але його буде спрямовано в першу чергу на урядові та військові потреби країн Євросоюзу. Та й розгортання угруповання у 298 апаратів розраховано аж до 2031-го року.
Тож єдиним конкурентоспроможним варіантом навесні 2025 року залишається OneWeb.
Спроможності OneWeb у порівнянні зі Starlink
OneWeb розгорнула близько 634 супутників (із запланованих 648) на орбітах висотою приблизно 1200 км. Ці супутники знаходяться на навколополярних орбітах (нахил 86,4°), розташованих у 12 орбітальних площинах, що забезпечує глобальне покриття, включаючи полярні регіони. На висоті 1200 км на один супутник OneWeb припадає більша площа покриття, і кожному супутнику потрібно близько 109 хвилин, щоб обігнути Землю.
На противагу цьому, орбіта Starlink на висоті ~550 км означає менше покриття на один супутник, але це компенсується більшою кількістю апаратів одночасно над будь-яким регіоном. І кожен супутник Starlink обертається навколо Землі за ~95 хвилин. Вищі орбіти OneWeb призводять до дещо більшої затримки, але все одно набагато меншої, ніж у супутників на геостаціонарній орбіті – OneWeb повідомляє про затримку ~50-70 мс, в той час як Starlink – ~20-40 мс. Хоча з точки зору покриття обидві системи націлені на глобальне обслуговування, та саме кількісна (у 10 разів) перевага Starlink означає, що вона може обслуговувати більше користувачів і в разі збільшення попиту “перекидати” додаткові спроможності на окремі області планети. Саме ця деталь є критичною на українсько-російському фронті.
Обидві системи використовують радіочастоти Ku- і Ka-діапазонів, але по-різному. Супутники Starlink використовують Ku-діапазон для низхідних і висхідних каналів зв’язку, а Ka-діапазон (плюс E-діапазон на нових супутниках) – для шлюзових каналів зв’язку. Що важливо, кожен супутник Starlink може формувати десятки гнучких точкових променів, динамічно розподіляючи власну смугу пропускання.
OneWeb також використовує Ku-діапазон для користувацьких каналів і Ka-діапазон для фідерних (шлюзових) каналів. Супутники першого покоління OneWeb мають фіксовану діаграму спрямованості: 16 регіональних променів на супутник, які покривають ділянки Землі шириною приблизно 1500 км. Кожен промінь має смугу пропускання порядку 250 МГц, що забезпечує біля 500 Мбіт/с швидкості сумарно на промінь (в ідеальних умовах).
Однак, оскільки промені фіксовані за місцем розташування, якщо попит розподілений нерівномірно, багато цієї пропускної здатності буде “світити” туди, де користувачі не матимуть в ньому потреби. З іншого боку, як ми вже з’ясували, керовані промені з фазованої антенної решітки Starlink можуть бути перенаправлені і масштабовані відповідно до місця розташування користувачів, що дозволяє більш ефективно використовувати пропускну здатність. Це дає Starlink перевагу в зонах з високим попитом, як на нашому фронті – угруповання може перекривати кілька променів з різних супутників або керувати ними, щоб “слідувати” за кластерами користувачів.
Тож саме для наших умов критичним моментом для порівняння є кількість користувачів і обсяг трафіку, який кожна мережа може обслужити в даній місцевості. Підхід Starlink з використання багатьох супутників на низькій орбіті, забезпечує можливість розподіляти навантаження між кількома супутниками.
OneWeb, що має близько 600 апаратів на висоті 1200 км, зазвичай має в полі зору лише 1-2 супутники на великій висоті над певною територією, кожен з яких охоплює широку зону покриття. Це означає, що загальна доступна пропускна здатність для всіх користувачів, наприклад, в Україні, обмежена пропускною здатністю цих кількох супутників і їхніх фіксованих променів. Eutelsat (оператор OneWeb) стверджує, що навіть з ~630 низькоорбітальними супутниками (плюс їхній геостаціонарний флот для резервного зв’язку) вони можуть надавати в Європі послуги, подібні до послуг Starlink.
Однак 7000+ супутників Starlink забезпечують SpaceX набагато більшу сукупну потужність. На практиці, Starlink у рекламі заявляє про швидкість до 200 Мбіт/с на користувача, тоді як OneWeb наразі рекламує до 150 Мбіт/с на окремий користувацький термінал в Європі. Нещодавнє тестування з’єднання OneWeb на транспортному засобі в Європі показало ~195 Мбіт/с на завантаження і 32 Мбіт/с на вивантаження, з затримкою ~70 мс – це дійсно можна порівняти зі стандартною послугою Starlink. Різниця тут полягає саме в масштабуванні: Starlink може підтримувати тисячі активних терміналів в одній країні (в Україні часом одночасно використовувалося 30+ тис. терміналів Starlink), в той час як загальна пропускна здатність OneWeb в тому ж регіоні буде суттєво обмежена.
Сумарна пропускна здатність OneWeb на один супутник становить близько декількох Гбіт/с, які поділяються між усіма користувачами, що знаходяться в зоні дії супутника. Таким чином, у сценаріях з високою щільністю (скажімо, багато терміналів, що працюють в радіусі 100 км) угруповання Starlink може розподілити користувачів між кількома супутниками і частотами, тоді як OneWeb може “перенаситити” промінь свого єдиного супутника, що покриває цю територію. І доведеться або суттєво різати швидкість, або, якщо таку ситуацію не передбачено алгоритмами, просто спостерігати, як всі абоненти “зависнуть”.
Ну і ще одна важлива річ: не варто забувати про ціну. Вартість одного терміналу OneWeb для кінцевого користувача становить близько $10 000. Цю суму реально зменшити навіть у декілька разів, але для цього знадобиться розширення виробництва внаслідок збільшення попиту. Та фінансові вливання від країн, скажімо, Євросоюзу.
Вартість же послуги за місяць складає від $1260 для пакету без обмежень щодо об’ємів трафіку. Можна, звісно, підібрати гнучкі тарифні плани з обмеженнями, але мова йде про $700/місяць за один окремий термінал.
То чи можлива заміна?
На фоні спекуляцій про можливе відключення Starlink для українських користувачів, в європейських медіа з’явилася інформація про те, що OneWeb (нібито) може відправити до нас 20 000 терміналів у стислі строки. Особисто я б оцінив ці строки у 6-8 місяців, бо з поточними темпами виробництва компанія навряд встигне наростити його швидше, ніж за кілька місяців.
А справа тут насправді не лише в апаратному забезпеченні: підключення та активація такої кількості нових абонентів гарантовано призведе до перевантаження мережевих ресурсів OneWeb. Як ми вже з’ясували, компанія серйозно обмежена в пропускній здатності на вузькі смуги Землі. Ну і питання фінансування тут чомусь залишається за рамками – хай навіть за ціною $8 тис. за штуку, 20 тис. терміналів обійдуться в $160 млн лише за наземне апаратне забезпечення, не враховуючи передплату самої послуги.
Однією з переваг британської компанії є те, що супутники OneWeb в середньому знаходяться вище в небі (завжди вище 55° над рівнем моря в більшості місць розташування користувачів), що може зменшити проблеми, пов’язані з рельєфом місцевості, який блокує пряму видимість. OneWeb вже продемонструвала і здатність до мобільності – під час випробувань термінал компанії, встановлений на Land Rover, передавав потокове відео у форматі 4K і дозволяв проводити відеоконференції під час руху. Це свідчить про те, що апарати компанії можуть підтримувати мобільні командні пункти або транспортні засоби подібно до того, як працює мобільна послуга «Роумінг» від Starlink. Термінали потребують стабільного живлення і чіткого огляду неба, так само, як і термінали Starlink. На практиці військові можуть встановлювати плоскі антени OneWeb на транспортних засобах або носити їх з собою в кейсах. Щоправда, за розміром вони дещо більші за звичайні прямокутні антени Starlink.
Звучали певні побоювання щодо можливостей OneWeb протидіяти засобам радіоелектронної боротьби, але тут насправді все не набагато гірше, ніж у Starlink. Найбільш вразливим є з’єднання супутників з наземними станціями, які не знаходяться безпосередньо на лінії фронту, тож впливати на них в росіян можливості немає. Всі інші рекомендації щодо роботи з терміналами будуть майже аналогічні тим, які вже складено щодо “Старлінків”.
Головною перевагою OneWeb залишається те, що компанія не залежить від США: спочатку британська, зараз вона є у власності французької Eutelsat. Обидві країни підтримують Україну у війні проти РФ, а Франція вже багато десятиліть працювала над суверенними технологіями. Я згадував про це і в минулому матеріалі щодо розвідувальних спроможностей.
Тож цікаво, як інші країни Європи, що роками кепкували з французьких літаків, супутників та ракет, зараз змінюють свою думку та починають усвідомлювати, що за нових умов (ненадійності ключового партнера) Франція стає одним з ключових гарантів європейської безпеки та суверенітету.
Висновок
Звісно, якщо дійсно взятись за питання забезпечення України альтернативним доступом до інтернету, поступово, протягом року, можна підтягнути OneWeb до прийнятного рівня: інвестиції та навіть просто сплата терміналів/послуг дозволять компанії зайнятися розвитком сервісу. Цей час також виглядає найбільш реалістичним в плані повного насичення фронту користувацькими терміналами. При цьому не варто забувати, що угруповання OneWeb є фактично завершеним, тобто нових супутників запускати наразі не планують.
Та все ж, на жаль, станом на весну 2025 року, Starlink залишається безальтернативним провайдером саме супутникових інтернет-послуг. Він має переваги, технологічні та кількісні, які протягом найближчих пари років просто не дозволять жодному з конкурентів навіть близько підійти у плані надійності, якості та швидкості зв’язку. А до того моменту, коли конкуренти досягнуть поточних можливостей Starlink, компанія встигне зробити наступні кроки вперед: лазерний зв’язок стане найбільш серйозною “фішкою” дочірньої компанії SpaceX.
Що не означає, що українцям потрібно опускати руки: в умовах більш-менш сталого фронту, без стрімких проривів ворога, можна налагоджувати напрямлений 5G-зв’язок. Якісь критичні функції вздовж ЛБЗ — дублювати за допомогою того ж OneWeb. Зв’язківці Збройних сил знають і про інші варіанти забезпечення непоганим зв’язком, про які ми не будемо тут говорити. Але можна просто звернутись до досвіду нашого противника, поки ведеться робота щодо супутників.
Тож Україна має покладатись на європейських союзників, які цілком спроможні частину нових військових бюджетів спрямувати і у супутникову розвідку, і у супутниковий зв’язок. Але одночасно потрібно працювати над наземним альтернативним підключенням. Воно ніколи не буде зайвим, особливо якщо Сполучені штати вчергове порушать взяті на себе зобов’язання.
Час ще є. Давайте розпоряджатись ним із розумом.
Друзі, наш проєкт існує виключно завдяки донатам від читачів та глядачів. Ви можете підтримати нас щомісячною підпискою на Donatello, YouTube, Patreon або Buy me a Coffee, а натомість — отримати цікаві бонуси. Ми будемо вдячні будь-якій підтримці.