Незважаючи на те, що Венера багато в чому схожа на Землю, на ній відсутня тектоніка плит. Однак нове дослідження показує переконливі докази вулканічної активності на нашій сусідці.
Професор Роберт Геррік із Геофізичного інституту Аляскинського університету у Фербенксі вивчав зображення космічного зонда NASA Magellan. Апарат сфотографував Венеру ще в 1990 році, проте отримані ним знімки стали легкодоступні в хорошій роздільній здатності лише в минулому десятилітті.
Робота Герріка, опублікована в журналі Science у співавторстві зі Скоттом Хенслі з Лабораторії реактивного руху NASA, описує область двох найбільших вулканів Венери – Озза та Маат. Вони подібні до найбільших вулканів Землі, проте мають більш пологі схили, і тому займають більшу площу. Під час дослідження з’ясувалося, що в 1991 році протягом 8 місяців один із кратерів Маат площею 2,6 квадратних кілометра поступово збільшувався, зрештою набувши неправильної форми площею 3,9 квадратних кілометра.
На пізніх знімках видно, що стінки кратера стали нижчими, а сам він був наповнений до країв. Невідомо, чи було це лавове озеро рідким або ж застиглим. Вчені зазначають, що розширення кратера з подальшим обвалом його стінок могло бути спричинене землетрусом. Однак подібне явище на Землі завжди супроводжувалося виверженням прилеглих вулканів.
За словами Герріка, поверхня Венери геологічно молода порівняно з іншими подібними тілами Сонячної системи, за винятком Іо і Землі.
За словами Герріка, поверхня Венери геологічно молода порівняно з іншими подібними тілами Сонячної системи, за винятком Іо і Землі.
Оцінки того, як часто на Венері трапляються виверження, були спекулятивними – від кількох на рік до одного разу на кілька років або навіть десятиліть. Зараз же ми можемо сказати, що наша сусідка вулканічно активна в тому сенсі, що на ній відбувається кілька вивержень на рік. Ми сподіваємося, що майбутні місії до Венери допоможуть поспостерігати нові лавові потоки від свіжих вивержень. А можливо, нам вдасться безпосередньо побачити і деяку активність на поверхні планети.
Роберт Геррік, провідний автор дослідження