Чимало людей знають у загальних рисах історію легендарних «місячних перегонів» СРСР і США у 60-х роках минулого сторіччя. Відомо, що на перших етапах американці стабільно відставали, причому часом буквально на півкроку, та віддали Радянському Союзу чимало пріоритетів – таких, як перший штучний супутник Землі, перший політ людини у космос, перший обліт Місяця та перші фотографії його зворотного боку, перший штучний супутник Місяця, перша успішна посадка космічного апарату на поверхню Місяця… Однак у підсумку саме США стали переможцями «місячних перегонів», коли записали на свій рахунок дев’ять пілотованих польотів до Місяця та шість успішних висадок людей на його поверхню.
Можна довго перелічувати величезну кількість різноманітних факторів, які дозволили американцям здобути “головний приз” – питання національного престижу (на місячну програму ціле десятиріччя виділяли дійсно колосальні бюджети), ефективність роботи структури NASA (на відміну від радянської моделі керування, коли майже всі питання доводилося узгоджувати та затверджувати на найвищому рівні, що суттєво гальмувало процес), помітна технічна перевага США (надалі вона тільки зростала) і т.д.
Але слід відзначити одну дійсно важливу деталь – зазвичай американці замість гарячкової гонитви за пріоритетами (на чому досить болісно «обпеклися» наприкінці 50-х років) демонстрували методичний підхід до справи. Тобто спочатку створювали солідний «фундамент», і вже після цього здійснювали черговий великий крок до головної мети. У підсумку більшість з того, що СРСР встигав здійснити першим, США з часом старанно вдосконалювали та реалізовували на набагато вищому рівні.
Різницю у підході до справи дуже наочно демонструє історія двох перших поколінь космічних кораблів – тобто «Восток» і «Восход» у СРСР, Mercury і Gemini у США. Перші радянські космічні кораблі «Восток» здебільшого створювалися за принципом «Встигнути найпершими» і становили собою капсули, які забезпечували можливість безпечного польоту людини у космос – причому з дуже обмеженими можливостями їх пілотування (на відміну від того ж Mercury, де робоче місце астронавта набагато більше нагадувало повноцінну пілотську кабіну). З появою наступного покоління кораблів різниця між радянською й американською технікою стала ще помітнішою.
Новий «Восход» головним чином становив собою поспішну модернізацію «Востока», тобто були здійснені переробляння з одномісної версії корабля у тримісну («Восход-1», де три людини без скафандрів були буквально «запхані» у простір об’ємом 1,6 куб. м, який від самого початку був розрахований на одного космонавта у скафандрі) та двомісну зі шлюзом для виходу у відкритий космос («Восход-2» зі двома космонавтами у скафандрах). Тобто принципово нових технічних рішень не спостерігалося – була лише гарячкова гонитва за черговими пріоритетами (тобто перший груповий політ і перший вихід людини у відкритий космос) у протистоянні зі Gemini. Тому не доводиться дивуватися, що лише після двох польотів проєкт «Восход» закрили – для повноцінних і тривалих місій вони були не надто придатні. Тим часом у США створили принципово нові Gemini, які й були дійсно повноцінними двомісними космічними кораблями зі чималими можливостями пілотування – екіпажі на них могли здійснювати різноманітні маневри на орбіті (серед них стикування з іншими об’єктами) та неодноразово виходити у відкритий космос. Тобто на момент старту місячної програми Apollo американці зібрали чималу групу астронавтів, які вже здобули повноцінний досвід пілотування космічних кораблів і діяльності у відкритому космосі.
Екіпаж Gemini 5 — Чарльз Конрад, Гордон Купер (внизу). Фото: NASA
Фактично, після двох перших етапів пілотованих польотів (програми Mercury і Gemini) США за низкою показників вже помітно випереджали СРСР з його «Востоками» та «Восходами». І цей факт легко підтверджується цифрами. Радянський Союз у 1961-1965 роках здійснив вісім пілотованих місій – 6 на “Востоках” і 2 на “Восходах”, у яких взяли участь 11 космонавтів (у всіх по одному польоту). США ж у 1961-1966 роках видали серію зі 16 пілотованих запусків – 6 на Mercury (два суборбітальних, чотири орбітальних) і 10 на Gemini, у яких взяли участь 19 астронавтів, при цьому сім з них здійснили по два польоти (Вірджіл Гріссом, Уолтер Шірра, Гордон Купер, Джон Янг, Чарльз Конрад, Джеймс Ловелл, Томас Стаффорд). Тобто американці перед фінальним штурмом Місяця мали у своєму розпорядженні набагато досвідченіший склад астронавтів – зі цього загону «ветеранів» відразу 14 пілотів зі 19 надалі літали на Apollo (могло бути й більше, якби не трагічна загибель Вірджіла Гріссома, Едварда Уайта та Роджера Чаффі під час наземних випробувань Apollo 1).
Ще більше вражають цифри статистики виходів у відкритий космос за період 1965-1966 років – якщо на рахунку СРСР був тільки вихід Олексія Леонова 18 березня 1965 року (тривав 12 хвилин), то США у рамках програми Gemini здійснили дев’ять виходів (причому за участі п’яти різних астронавтів), а загальний час перебування у відкритому космосі становив 12 годин 6 хвилин (рекорд належав Баззу Олдріну, який 12 листопада 1966 року провів у відкритому космосі майже дві з половиною години)! Помітне відставання СРСР у цій сфері (попри його пріоритет) підкреслюють два дуже красномовних факти. Адже другий вихід радянських космонавтів у відкритий космос відбувся 16 січня 1969 року після стикування «Союз-4» і «Союз-5», коли Євген Хрунов і Олексій Єлісеєв здійснили перехід з одного корабля в інший і витратили на цю операцію 32 хвилини – до успішної місячної місії Apollo 11 і виходу Ніла Армстронга на поверхню Місяця залишалися лише півроку. А третього виходу радянських космонавтів у відкритий космос взагалі довелося чекати майже дев’ять років – він відбувся 19 грудня 1977 року на орбітальній станції «Салют-6» (за участі Георгія Гречка і Юрія Романенка). На той момент США вже встигли завершити й свою місячну програму, і проєкт орбітальної станції Skylab, завдяки яким отримали чималий досвід тривалої роботи у відкритому космосі (часом з перебуванням по 6-7 годин поза кораблем/станцією).
Приблизно таку ж само картину можна отримати, якщо проаналізувати історію запусків автоматичних апаратів до Місяця. На початку СРСР зазвичай був попереду – перше «влучання» у Місяць («Луна-2»), перший обліт Місяця («Луна-3»), але США все ж поступово доганяли та часто досягали помітніших успіхів. Наприклад, Радянський Союз першим здійснив успішну м’яку посадку автоматичної станції на Місяць («Луна-9», посадка 3 лютого 1966 року), але цьому передували одинадцять (!) невдалих запусків у 1963-1965 роках – у найкращому випадку апарат розбивався під час посадки («Луна-5, 7, 8»).
На цьому тлі зовсім інший вигляд має алгоритм дій США, які вважали за краще здійснювати все поступово та зі врахуванням досвіду попередніх невдач – як це було з програмою Ranger, яка складалася зі трьох етапів. Перший етап (Block 1) був повністю випробувальним – потрібно було перевірити у дії як самі апарати Ranger (їх запускали не до Місяця, а на високу навколоземну орбіту), так і нову версію ракети-носія, яка отримала індекс Atlas-Agena. Два перших Ranger у 1961 році недовго протрималися на орбіті (від двох до семи днів), але ці невдачі дозволили виявити й усунути недоліки блока Agena. Другий етап (Block 2) був найбільш амбітним – апарати Ranger повинні були не просто «влучити» у Місяць, а й також доставити на його поверхню капсулу з апаратурою. Однак якщо ракети-носії Atlas-Agena B не влаштували жодних неприємних сюрпризів, то апарати Ranger 3, Ranger 4 і Ranger 5 через хронічні та різноманітні проблеми з бортовою електронікою провалили свої місії – всі три запуски у 1962 році завершилися невдачею. У підсумку, програму Ranger призупинили до 1964 року та суттєво змінили завдання – перш за все, відмовилися від спроб неодмінно доставити капсулу на Місяць та вирішили використати «метод камікадзе», коли апарат летить до Місяця та неперервно транслює зображення його поверхні майже до моменту падіння (для цього на Ranger серії Block 3 замість посадкової капсули встановили по шість телекамер). І третій етап програми став найуспішнішим – зі чотирьох апаратів Ranger (з порядковими номерами від 6 до 9) три повністю виконали свої завдання.
Після цього США у 1966 році запустили відразу дві паралельні програми – проєкти Surveyor (м’яка посадка автоматичних станцій на поверхню Місяця) і Lunar Orbiter (штучні супутники Місяця, які повинні працювати на різних орбітах, від екваторіальної до полярної). Результативність цих проєктів була майже максимальною – зі семи апаратів Surveyor успішно сіли п’ять (перша успішна посадка 2 червня 1966 року) плюс усі п’ять супутників Lunar Orbiter повністю виконали свої завдання. Для порівняння, радянська посадочна програма Е6 за підсумками тринадцяти запусків принесла лише дві успішні м’які посадки – це «Луна-9» і «Луна-13». І якщо радянські апарати працювали на поверхні 3-3,5 доби (саме на стільки вистачило запасу енергії в акумуляторах), то Surveyor з їх сонячними батареями успішно пропрацювали від двох тижнів до трьох місяців.
У підсумку, обсяги інформації, переданої на Землю радянськими й американськими апаратами під час тих «місячних перегонів», за деякими позиціями часом відрізнялися навіть у сотні разів… Для прикладу можна приблизно оцінити загальну кількість фотографій Місяця, отриманих як з його поверхні, так і з навколомісячних орбіт та пролітних траєкторій.
Які показники були у СРСР?
- «Луна-3» (1959 рік, першій в історії обліт Місяця) – передав на Землю 17 фотографій
- «Зонд-3» (1965 рік, проліт повз Місяць) – 25 фотографій поверхні Місяця зі пролітної траєкторії
- «Луна-9» (1966 рік, м’яка посадка) – 9 фотографій з поверхні Місяця (п’ять об’єднані у панораму)
- «Луна-12» (1966 рік, супутник Місяця) – 42 фотографії поверхні Місяця з навколомісячної орбіти
- «Луна-13» (1966 рік, м’яка посадка) – 5 панорам з поверхні Місяця
До цього можна ще додати деяку кількість фотографій, які були зроблені у 1968 році безпілотними космічними кораблями «Зонд-5» і «Зонд-6» (обліт Місяця зі подальшою посадкою на Землі).
Підсумки американських програм вражєають набагато більше.
- Три апарати Ranger (номери 7, 8, 9) у 1964-1965 роках передали на Землю в сумі 17259 зображень поверхі Місяця
- П’ять апаратів Surveyor (номери 1, 3, 5, 6, 7) у 1966-1968 роках разом передали з поверхні Місяця 87479 зображень (це не хибодрук, дійсно майже 90 тисяч фотографій!)
- П’ять апаратів Lunar Orbiter у 1966-1967 роках передали з навколомісячної орбіти 3062 зображення місячної поверхні, зроблених на висоті від 40 км до 7800 км.
Таким чином, перед початком пілотованих польотів до Місяця (перший відбувся в грудні 1968 року) США вже накопичили колосальну кількість цінної інформації – детальні карти Місяця, радіаційна та метеорна обстановка навколо Місяця (результати програм Ranger і Lunar Orbiter), первісні характеристики місячної поверхні (програма Surveyor)… Все це дозволило дуже ретельно вибирати місця перших посадок у рамках програми Apollo. Наприклад, екіпаж Apollo 11 здійснив посадку приблизно у 25 км від місця посадки Surveyor 5 і в 68 км від місця падіння Ranger 8, а екіпаж Apollo 12 взагалі сів менш ніж у 200 метрах від Surveyor 3 (з якого пізніше забрав частину приладів)! Фактично, США почали вигравати у СРСР «місячні перегони» вже у 1965-1966 роках – причому як у технічному плані, так і в плані всебічньої підготовки до майбутньої висадки на Місяць…