Постійний попутник Землі — астероїд Камо’оалева діаметром 24–107 метрів — найімовірніше прибулець із головного поясу між Марсом і Юпітером. Нове дослідження в Icarus ставить під сумнів гіпотезу про його місячне походження. Камо’оалеву виявили 2016 року телескопом Pan-STARRS 1 на Гаваях, і відтоді його спектр, схожий на вивітрений місячний ґрунт, інтригував планетологів. Дехто пов’язував цей астероїд з ударом, що створив 22-кілометровий кратер Джордано Бруно десь 1–10 мільйонів років тому.
Дослідники Еліза Алессі та Роберт Джедіке промоделювали траєкторії 12 000 частинок, запущених із місячної поверхні під різними кутами й швидкостями, і відстежили їхні орбіти впродовж мільйонів років. На стабільних коорбітальних траєкторіях осіли лише ~70 об’єктів понад 10 метрів. Щоб вибити 50-метровий уламок на квазісупутникову орбіту, потрібна подія, що трапляється раз на 20 мільярдів років — майже вдвічі довше за вік Всесвіту.
Модель NEOMOD3, що симулює міграцію тіл із поясу астероїдів у навколоземний простір, дає інші числа — близько 1 600 коорбіталей. Імовірність місячного походження для будь-якого об’єкта понад 10 м — лише 4,3%.
Остаточну відповідь дадуть зразки ґрунту. Китайська місія Tianwen-2, запущена в травні минулого року, зараз на фінальному зближенні з Камо’оалевою і має забрати кілограм породи з поверхні. Якщо аналіз підтвердить звичайний астероїдний склад — залишиться загадка дивного «місячного» спектра. А якщо виявить справжні місячні силікати — фізикам доведеться переосмислити механіку ударних кратерів.